Ви є тут

Соснові ліси пристепових борів лівобережної України та оптимізація їх вирощування

Автор: 
Манойло Валентин Олексійович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2006
Артикул:
0406U003970
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
природні умови району досліджень
Пристепові бори України розташовані переважно на південній межі природного
поширення сосни звичайної, на других (надлучних) терасах лівих берегів річок, в
основному Сіверського Дінця і Самари, в межах Харківської, Донецької,
Луганської і Дніпропетровської областей [142]. Ці ліси знаходяться між 48є25? і
50є00? північної широти та 34?20? і 39?40? східної довготи, складаються з
окремих масивів. Зайнята ними територія сягає завдовжки близько 170 км з півдня
на північ і до 400 км із заходу на схід переважно в межах
Ізюмсько-Старобельського, частково – Середньодніпровського і Донбаського
лісогосподарських округів [133].
Особливе місце в групі пристепових борів посідають бори півдня Харківської
області. В південно-східній її частині у великій звивині річки Сіверський
Донець і в районі устя річки Оскіл розміщений Ізюмський бір.
Клімат Харківської області – помірно-континентальний, причому континентальність
зростає з північного заходу на південний схід [71]. Середня тривалість
безморозного періоду становить 165 днів. Тривалість вегетаційного періоду
(кількість днів із середньодобовою температурою повітря 5єС і вище становить
205 днів. Вегетаційний період починається в середньому з 5 квітня і
закінчується 29 жовтня. Середньорічна температура +7,6єС. Абсолютний максимум
сягає +38єС, мінімум – –40єС. Найхолодніший місяць у році – січень,
найспекотніший – липень.
Опади мають нерівномірний характер. Найбільша їх кількість випадає з квітня до
жовтня – 340 мм, або 68% від загальної кількості. Влітку опади часто випадають
у вигляді короткочасних злив. Для посушливих років характерні різкі коливання
температури повітря, низька його відносна вологість, сильні і часті вітри
східних напрямів.
Таким чином, Ізюмський бір знаходиться у жорстких кліматичних умовах,
характерними особливостями яких є нерівномірність випадання опадів протягом
вегетаційного періоду, сильна інсоляція і сухі вітри східних напрямків, які
висушують ґрунт і спричинюють підвищену транспірацію.
Об’єкти наших досліджень розташовані на Приоскольському плато
Бурлук-Оскольського підрайону, району Дніпровсько-Донського вододільного плато.
Приоскольське плато займає долину річки Оскіл і прилеглі до неї території.
Виділяють від трьох до семи терас [21].
Пристепові бори розміщені переважно на другій боровій терасі, яка відокремлена
від першої добре вираженим уступом. Складена вона середньозернистими
давньоалювіальними пісками, іноді з прошарками і лінзами супіску або суглинку
потужністю 0,5 – 1,2 м і давніми похованими ґрунтами. Давньоалювіальні
відкладення, які утворюють другу терасу Сіверського Дінця, мають потужність від
1,5 – 3,3 до 38 м. На окремих ділянках ці піски переміщені з поверхні на
невелику глибину еоловими процесами. Ширина борової тераси може коливатися від
1 до 12 км [21].
Піски другої тераси, які не мають глинистого покриву, повністю поглинають
атмосферні опади, утворюючи водоносний горизонт [178]. Тому рівень ґрунтових
вод залежить переважно від кількості річних опадів і розподілу їх за сезонами.
Степові і пристепові піщані ґрунти під впливом кліматичних і антропогенних
чинників безперервно видозмінювалися. А. Г. Гаєль [32] у степовій зоні
розрізняє три фази дефляції пісків: 1. дернову афітогенну, яка тривала
наприкінці льодовикового і на початку післяльодовикового періоду; 2. ранню
пастушачу, яка тривала на початку пізнього голоцену; 3. сучасну землеробську.
Він виділяє такі різновиди дерново-степових ґрунтів автоморфного ряду розвитку:
1. Глибокогумусовані супіщані ґрунти озерно-алювіальних хвилястих рівнин на
більш-менш глинистих, нерідко багатофазних (з суглинистими прошарками)
давньоалювіальних пісків.
2. Глибокогумусовані легкосупіщані і зв'язнопіщані ґрунти на пісках
давньоголоценових афітогенних фаз дефляції.
3. Глибоко- і середньогумусовані зв’язнопіщані грунти на пісках
давньоголоценових афітогенних фаз дефляції.
4. Мілкогумусовані слаборозвинені пухкопіщані ґрунти на пісках пізноголоценових
фаз дефляції, пов’язаних з раннім пастушачим скотарством.
5. Примітивні ґрунтові утворення (на початкових стадіях формування ґрунтів) на
розбитих пісках, які заростають, а також сипучі піски з ознаками субаерального
вивітрювання сучасної землеробської фази дефляції (120 – 50 років і молодше).
У цих ґрунтах переважає дерновий процес ґрунтоутворення. Дернові степові ґрунти
багато в чому подібні в кількох природних зонах, оскільки від лісостепової зони
і до пустельних степів вони формуються під впливом подібної дерново-злакової
рослинності.
У складі ґрунтового покриву борової тераси Сіверського Дінця переважають ґрунти
3-го та 4-го різновидів і лише на вершинах високих горбів і крутих уступах
тераси – примітивні ґрунти – 5-й різновид [33]. В умовах горбисто-котловинного
рельєфу панують короткопрофільні дернові ґрунти, потужність гумусового
горизонту яких коливається в межах 5 – 20 см, іноді – 30 – 40 см. На „голих”
вершинах високих горбів і крутих уступах тераси розповсюджені примітивні ґрунти
[184].
В Ізюмському бору переважають два типи ґрунтів: дерново-борові (підтипи –
дерново-борові слаборозвинені, дернові борові короткопрофільні, чорноземовидні
борові мало- і середньопотужні) та дерново-борові залізисті [152]. Підтипи
переважно приурочені до певних місцеположень рельєфу. На вершинах горбів
звичайно формуються слаборозвинені дернові борові ґрунти, на положистих схилах
– дернові борові короткопрофільні і дерново-борові залізисті, а на зниженнях –
чорноземовидні борові мало- і середньопотужні.
Лісорослинні властивості піщаних терас