Вы здесь

Уніфікація норм міжнародного приватного права в рамках Гаазької конференції.

Автор: 
Попко Вадим Вікторович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U004112
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ II
ПРАВОВИЙ СТАТУС МІЖНАРОДНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ - ГААЗЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ З МІЖНАРОДНОГО
ПРИВАТНОГО ПРАВА
2.1 Поняття міжнародної організації й міжнародної конференції та статутні
положення Гаазької конференції
Перш ніж перейти до визначення правового статусу Гаазької конференції з
міжнародного приватного права, уявляється доцільним розглянути такі питання як
інститут міжнародних організацій та конференцій, їх види та поняття, функції,
підготовка та скликання, правила процедури, основні компоненти конференційної
системи, механізм прийняття рішення, а також види актів, що приймаються, та їх
правове значення.
Поява міжнародних організацій внесла суттєві зміни в міжнародну систему.
По-перше, змінилась структура міжнародних відносин, оскільки значне коло питань
у міждержавних зносинах перейшли до відання міжнародних організацій [40 Тункин
Г.И. Теория международного права. –М.: Зерцало, 2000. с. 343]. По-друге, в
результаті активної правотворчої діяльності міжнародних організацій з’явились
нові норми, названі в теорії міжнародного права «внутрішнім правом міжнародних
організацій», що регулюють відносини, пов’язані з їх функціонуванням.
У XIX ст. єдиними суб’єктами міжнародного права визнавались дер­жави. Ще у 1912
р. у своєму відомому трактаті про міжнародне право Л. Оппенгейм писав, що
«позаяк міжнародне право ґрунтується на загальній згоді окремих держав, а не
окремих людей, суб’єктами міжнародного права є лише та виключно держави» [41
Оппенгейм Л. Международное право. – М., 2002. - 89 с.]
. Хоча у міжна­родному праві держави ще й досі залишаються головними дійовими
особами, впродовж останнього століття ситуація зазнала змін. Проте якщо хтось
намагатиметься визначити точні межі правосуб’єктності, яку вони отримали, той
потрапить до дуже суперечливої сфери права.
Проблема включення до міжнародної правової системи нових дійових осіб міститься
у самій концепції правосуб’єктності, основні аспекти якої пов’язані насамперед
із можливістю подавати позови, спричинені порушенням міжнарод­ного права,
укладати чинні міжнародні угоди та користуватися привілеями та імунітетом від
національних юрисдикцій. Як зазначив Міжнародний суд, «суб’єкти права у
будь-якій правовій системі не обов’язково такі самі за приро­дою чи обсягом
своїх прав, і їхня природа залежить від потреб даного суспільства». Хто або що
є суб’єктами міжнародного права та якими правами вони ко­ристуються на
міжнародному рівні, визначає саме система міжнародного права. Правосуб’єктність
може бути необмеженою, тобто на суб’єкта можна в прин­ципі покласти усі
міжнародні права та зобов’язання. Це стосується лише дер­жав - перших, головних
та універсальних суб’єктів міжнародного права. Дер­жави мають виключну
юрисдикцію щодо своєї території та персональну юрис­дикцію відносно своїх
громадян. Інші суб’єкти міжнародного права, приміром, міжнародні організації,
створені державами, мають правосуб’єктність лише стосовно певних міжнародних
прав та зобов’язань. Правосуб’єктність міжна­родних організацій обмежена за
сутністю договором, котрий держави уклали, щоб їх створити та покласти на них
права та обов’язки, необхідні для досяг­нення їхніх конкретних цілей. Вона
також відносна й у тому сенсі, що існує лише стосовно держав - членів цієї
організації та держав, які не є її членами, але визнають її. Такі «другорядні»
суб’єкти діють за принципом «уль­тра вірес», спеціальної правоздатності. Це
означає, що їхні дії поза повноважень, наданих їм за установчим договором, є
юридично не-чинними.
З розвитком прав людини певний статус за міжнародним правом набули фізичні
особи, хоча укладати міжнародні договори або створювати норми звичаєвого
міжна­родного права вони не в змозі.
Міжнародні організації. Як зазначає О.А. Шибаєва, «міжнародні організації –
об’єктивно необхідний засіб в системі міжнародно-правового регулювання
міжнародних відносин» [42 Шибаева Е.А. Международные организации в сиситеме
международно-правового регулирования международніх отношений. // Советский
ежегодник международного права -1978. –М.: «Наука» , 1980. 214 с.].
Перетворення міжнародних організацій у постійний інститут міжнародних зносин і
отже, в об’єкт регулювання міжнародним правом відбулось на рубежі XIX—XX
століть. У XIX ст. все частіше проводяться багатосторонні конференції, число їх
учасників все збільшується. Якщо за період майже в 200 років від Вестфальських
конгресів 1648 р. до 1840 р. було скликано ледве кілька десятків міжнародних
конференцій, то протягом наступних 50 років (1840 по 1890 рр.) відбулось вже
549 конференцій, а за 1890 - 1900 рр. – 649 [43 Зайцева О.Г. Международные
межправительственные организации. –М.: «Наука», 1983, стор. 13.]. До перших
міжнародних організацій належить Європейська Дунайська комісія, Міжнародний
союз для вимірювання Землі (1864), Всесвітній телеграфний союз (1865),
Всесвітній поштовий союз (1874) та інші. У той час вони називалися
адміністративними союзами. У подальшому чисельність міжнародних організацій
неухильно зростала. У 1939 р. існувало 170 міжурядових міжнародних організацій,
а станом на 2000 р. їх налічується понад 4 тисячі [44 Юридична енциклопедія, -
К., 2001. Том. 3, стор. 656.]
.
Багатосторонні конференції явились певним етапом в розвитку міжнародного
спілкування і певною мірою сприяли утвердженню уявлення про необхідність
створення більш стійких форм міждержавних відносин. Практика конференцій
напрацювала ті конкретні форми і методи діяльності (структура, постійні органи,
правила процедури, фінансування тощо), які були потім використані,
трансформовані та вдосконалені в міжнародних організаціях.
Міжнародна