Вы здесь

Поховальні пам'ятки Нижнього Подніпров'я часів Золотої Орди (середина XIII - перша половина XV ст.).

Автор: 
Єльников Михайло Васильович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2006
Артикул:
0406U004178
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
РЕГІОНАЛЬНІ ІСТОРИЧНІ УМОВИ XIII-XV СТ.
2.1. Історичні події у Нижньому Подніпров’ї
На берегах пониззя Дніпра на початку XIII ст. проживало осіле населення, яке
знаходилось поза межами Київської Русі [204, с.4], в Половецькому степу
(Дешт-і-Кипчак). Основу цієї людності складали слов’яни, вихідці з Середнього
Подніпров’я, і нащадки алано-болгар. Частина осілої людності, на думку
дослідників, вірогідно, мала половецьке походження [133, с.65-66]. За
археологічними даними нині відомо 12 поселень та 8 ґрунтових могильників XII –
першої половини XIII ст., що залишила осіла людність [137, рис. 10]. На
підставі давньоруських писемних джерел і поширення кам’яної половецької
скульптури в цей період виділено більше десятка половецьких об’єднань - орд.
Причорноморську низину від пониззя Дніпра до Інгулу займало лукоморське
половецьке об’єднання. На півночі, в районі “Протолчі” і о. Хортиця, воно
межувало із крупним Придніпровським об’єднанням, до складу якого входило три
великі орди – Заорільська, Самарська та Надпорозька. На схід від “лукоморців”
знаходились Приазовське і Донецьке об’єднання [231, с.150; 233, с.156, рис.
55]. Найбільша концентрація половецьких кам’яних скульптур в пониззі Дніпра
відмічена на лівому березі р. Конки [57, с.91, рис. 21], в межах сучасного
Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.
З утворенням Монгольської імперії в 1206 р., каганом якої став Чінгіс-хан
(1206-1227), монголи почали проводити завойовницьку політику. За писемними
даними, землі половців, куди входило й пониззя Дніпра, були призначені ще у
1209 р. старшому сину Чінгіс-хана – Джучі: «Особа, яка володіє величністю
августейший Чінгіс-хаган відділив свого сина Джочі, призначив його головним
правителем кипчаків» [184, с.229]. Реалізація плану захоплення Дешт-і-Кипчака
почалась в 1221 р., коли монгольська армія, очолювана полководцями Джебе і
Субудаєм розбила в Північному Ірані армію хорезм-шаха Мухаммеда. Просуваючись
через Закавказзя на Дон, монголи вдарили в тил половцям. Дипломатичними діями і
підкупом вони роз’єднали половців та аланів, розбивши степняків в 1222 р. [225,
с.280-282]. Залишки донських половців на чолі з ханом Котяном відійшли до
лівобережжя Дніпра у надії на допомогу руських князів.
Вирішивши допомогти половцям, руські дружини об’єдналися з ними в районі о.
Хортиця. 31 травня 1223 р. біля р. Калка русько-половецьке військо було
розбите. Після цих подій монголи зникли з цієї території більш як на
десятиріччя: «Сих же злых Татаръ таурменъ, не сведаемъ, откуду быша пришли на
нас и камо делися опять» [250, с.121]. Арабський історик XIII ст. Ібн-ал-Асір
свідчить, що торгівля дуже швидко відновлюється: «... коли ж вони [татари]
покинули її і повернулись в свою землю, то шлях поновився і товари знов стали
привозитися, як було [раніше]» [283, с.28]. Отже, до кінця 30-х рр. XIII ст.
Нижнє Подніпров’я продовжувало жити попереднім укладом. За свідченням
давньоруських літописів, частина половців відкочовує в цей період до
південноруських земель [232, с.154].
Після смерті Джучі (лютий 1227 р.), який був лише номінальним володарем
Деш-і-Кипчаку [264, с.285], Чінгіс-хан передав ці землі своєму онуку Батию. На
курултаї декілька разів піднімалося питання про похід в Східну Європу. Лише в
1235 р. було вирішено розпочати великий похід (1236-1241). Внаслідок Батиєвої
навали територія пониззя Дніпра у 1239 р. опинилася під контролем монголів, а
із виникненням державного утворення Золота Орда на початку 1243 р. увійшла до
його складу. Половецький хан Котян, що кочував між Дніпром і Доном, був
розбитий і з залишками свого війська втік до Угорщини.
З часу утворення Улусу Джучі умови існування населення Нижнього Дніпра були
неоднаковими. В 1240-х – на початку 1250-х рр. відбувається процес
перерозподілу між монголами території для кочовищ, який завершується приблизно
в першій половині 50-х рр. XIII ст. [302, с.27-28]. У 1255 р. Г. Рубрук
констатував вже усталену систему кочового життя у причорноморських степах [227,
с.91]. Заколоти та хвилювання в степу призводять то того, що монголи
цілеспрямовано знищують половецьку родову аристократію, про що красномовно
свідчить Плано Карпіні під 1246 р.: “Цих Команів перебили Татари. Деякі навіть
втекли від обличчя їх, інші обернені в рабство. … В Команії ми знайшли численні
голови і кістки мертвих людей…” [227, с.74]. Ці та інші свідоцтва дали
можливість Г.О. Федорову-Давидову стверджувати, що в XIII–XIV ст. заселення
району середньої течії р. Самари йшло, можливо, з півдня – із районів р.
Молочної та нікопольської течії Дніпра, що збезлюдили в XIII–XIV ст.;
переселення ж кочових племен на Нижній Дніпро навряд чи відбулося [301,
с.153].
Щодо монгольського етнічного компоненту (з власне монгольським
культурно-історичним пластом) в Нижньому Подніпров’ї в ранньоджучидський період
(перша половина – 50-ті рр. XIII ст.), то він практично невловимий. До власне
монгольських можливо віднести поховання на о. Березань, сс. Терпіння під
Мелітополем і Карги Херсонської області [213, с.138-153; 156, с.22, 40].
Незначна монгольська міграція в Половецький степ відмічається й арабським
письменником аль-Олмарі [283, с.235]. Монголи складали на цій території етнічну
меншість, бо це переміщення носило характер розширення, а не переселення.
Основна маса монголів залишилась в самій Монголії і лише незначна їх частина
була «вкраплена» в окремі монгольські держави, до того ж в улусі Джучі монголів
було значно менше, ніж в інших монгольських державних утвореннях [267, с.306].
Тому нові господарі вимушені б