РОЗДІЛ 2.
ВИТОКИ ТА РОЗГОРТАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ РЕФОРМИ ЗБРОЙНИХ СИЛ СРСР
2.1. Зовнішні та внутрішні передумови реформування Збройних Сил
Події другої половини 80-х рр. ХХ ст. засвідчили наявність структурних зсувів у
світовій політиці і перехід до нової системи міжнародних відносин. В рамках
проголошеної радянським керівництвом нової стратегії міжнародного спілкування
народів поставало питання щодо ролі ЗС в новому світі і новій Європі. Однак
його довго не розглядали ні політики, ні вчені, а коли розпочались зміни
військової політики, увага зосередилась головним чином на питаннях майбутньої
структурної організації армії. Радянська історіографія другої половини 80-х рр.
не могла об’єктивно намалювати стан радянської армії. У кращому разі
вказувалось на наявність окремих недоліків на тлі постійного зростання
могутності армії [208; 251; 329]. Сучасна російська історіографія більше
звертає уваги на кризові явища в ЗС СРСР. Але це або цілеспрямована критика
воєнної політики керівництва країни, яка видається за об’єктивний розгляд
ситуації [230; 231; 232; 233], або ж показ військового потенціалу РА та ВМФ
[269]. Фактично відсутні роботи, в яких аналізується витоки тієї кризи ЗС СРСР,
в якій вони опинились в кінці 80-х рр. ХХ ст. Між тим, це складна, комплексна
проблема, пов’язана із вивченням не тільки внутрішніх, але й зовнішніх аспектів
перегляду більшості підходів радянського керівництва до розвитку ЗС.
Багато в чому визначальною була політика партійно-державного керівництва СРСР,
яке довго не бажало помічати становища в ЗС. Широкомасштабна програма
перетворень в Радянському Союзі була викладена М. С. Горбачовим на XXVII з’їзді
КПРС (1986 рік). Вона охоплювала, за невеликим виключенням, майже усі сфери
життя радянських людей. ЗС опинились серед тих структур, на які не повинна була
поширюватись реформаторська діяльність М. С. Горбачова: “Із усією
відповідальністю ми можемо сьогодні заявити: оборонна могутність СРСР
підтримується на такому рівні, який дозволяє надійно захищати мирну працю,
мирне життя радянських людей” [60, 79]. Разом з тим, в доповіді вже вміщувались
положення, які повинні були зруйнувати ізольованість армії від процесів
реформування. По-перше, це стратегічні засади загальної концепції перебудови,
по-друге, курс на зміни зовнішньополітичної ситуації, в трете, установка на
демократизацію суспільних відносин.
Ключем до вирішення усіх проблем радянського суспільства М. С. Горбачов
визначив прискорення соціально-економічного розвитку країни. Звідси витікала
“необхідність максимальної мобілізації усіх наших ресурсів”. Подальша
конкретизація цієї тези розкрила одну із причин виведення армії за рамки
реформ: “почати розумніше з тих (резервів – М. Сухушин), які не вимагають
значних витрат, але дають швидкий та відчутний ефект” [60, 52]. За таким
правилом ЗС не могли дати економію. Проте в подальшому, в процесі нагромадження
складнощів з концентрацією “значних фінансових, матеріальних, наукових і
трудових ресурсів” партійне керівництво розпочало пошук резервів і у військовій
сфері. Недаремно, одне із перших пояснень скорочень чисельності армії спиралось
на необхідність економії бюджетних коштів. Тим більш, що вже в доповіді
підкреслювалась сутність перемін – “в перенесенні центру уваги з кількісних
показників на якість і ефективність” [60, 32].
Крім того, проголошувалась необхідність створення всеосяжної системи
міжнародної безпеки як головна засада зовнішньополітичної стратегії країни.
Радянський керівник основами такої системи у військовій сфері пропонував
визнати, поряд із загальнополітичними лозунгами, реалізацію ряду конкретних
заходів: контрольоване зниження рівнів військового потенціалу країн до розумної
достатності, розпуск воєнних угрупувань, пропорційне скорочення воєнних
бюджетів [60, 95; 226]. Одночасно він виступав проти американських вимог щодо
одностороннього скорочення Радянським Союзом звичайного озброєння [60, 87]. І,
нарешті, загальна установка на демократизацію суспільства, поглиблення
“соціалістичного самоуправління народу” не могла не впливати на армію. Бо ж
саме в третьому розділі доповіді М. С. Горбачова про демократизацію згадувалось
про стан справ в ЗС, які “мають сучасне озброєння і техніку, мають добре
навчений особовий склад, підготовлені, беззавітно віддані народу командні і
політичні кадри” [60, 78 – 79]. Тобто, в певній невизначеності долі ЗС в
процесі запланованої перебудови, нерозумінні необхідності паралельного
реформування військової сфери крилась одна із значних помилок політичного
керівництва СРСР.
Більшість положень щодо ЗС виходили із нового зовнішньополітичного курсу
країни. Одним із важливих складових політичної передумови військової реформи
були політичні кроки СРСР в рамках ОБСЄ. Після Мадридської зустрічі ОБСЄ 1981
р. Радянський Союз погодився поширити дію вже існуючих і майбутніх заходів
довіри на усю європейську частину СРСР аж до Уралу. Це означало, що питання
військової безпеки будуть вирішуватись на території усієї Європи без винятку.
Важливими були рішення Стокгольмської конференції ОБСЄ 1986 р. У відповідності
з ними держави-учасниці ОБСЄ зобов’язувались за 42 доби повідомляти про
військову діяльність своїх сухопутних військ (навчаннях, передислокації,
зосередженні) у зоні застосування заходів довіри, тобто в усій Європі “від
Атлантики до Уралу”, якщо в таких діях брала участь 13 тисяч чоловік, 300
бойових танків (коли вони організовані в дивізіонну структуру або в дві бригади
чи полки). Держави учасниці зобов’язувались також запрошувати спостерігачів із
усіх інших держав-учасниць на
- Київ+380960830922