РОЗДІЛ 2
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ, ЯКІ ПРЕДСТАВЛЯЮТЬ КАЗНУ ЯК УЧАСНИКА ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН
2.1 Участь казни у цивільно-правових відносинах з приводу грошових коштів
Погляд на казну як на державу-суб'єкта цивільного права у особі визначених нею юридичних осіб в розрізі її участі в грошових і споріднених їм зобов'язаннях дає підставу вважати, що така участь є основним призначенням казни. Саме цей аспект і буде досліджено у цьому підрозділі.
Як вже відзначалося автором, у радянській цивілістичній літературі було загальновизнаним, що казна виступає як самостійний суб'єкт цивільного права з приводу майна, що утворює так званий нероздільний фонд, під яким розумілося державне майно, не закріплене за відповідними державними юридичними особами, підприємствами й установами, що знаходиться в безпосередньому віданні самої держави. Як було помічено А. І. Беспаловою, його існування "признается всеми советскими цивилистами, в той или иной степени касавшимися вопроса об организации государственной собственности" [91, с. 370].
У зв'язку з визнанням України й її адміністративно-територіальних одиниць суб'єктами права державної власності, що включала в себе загальнодержавну та місцеву (територіальну) власність, не існувало єдиного неподільного фонду. З огляду на це, виділялися неподільний фонд держави і неподільні фонди кожної адміністративно-територіальної одиниці.
Ситуація змінилася з прийняттям Конституції України 1996 року та на її основі нового ЦК України 2003 р. З введенням комунальної власності адміністративно-територіальні одиниці перестали бути суб'єктами права державної власності. Залишилися лише певні делегувальні повноваження органів місцевого самоврядування, які інколи наділені правом діяти від імені держави.
Так, слід відзначити, що в ст. 142 Конституції України [2], на відміну від раніше діючого законодавства, було розмежовано державну і комунальну власність як самостійні форми права власності. При цьому, первинними суб'єктами комунальної власності були визнані не адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських селищних і сільських рад, а відповідні територіальні громади: населення сіл, селищ, міст, районів у містах. Крім того, оскільки районні й обласні ради виступають як органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси відповідних територіальних громад, Конституція не передбачає утворення комунальної власності на рівні районів і областей, відповідні ради яких здійснюють лише управління об'єктами спільної власності територіальних громад.
Тим самим законодавець у Конституції України й іншому законодавстві послідовно проводив думку, що комунальна власність є різновидом публічної власності, що не належить державі. У зв'язку з наведеним, досить послідовною є позиція В.А. Рибакова, який взагалі виділяє два типи власності: приватну та публічну, а в межах останньої форми - державну та комунальну [172, с. 47]. Такий підхід дозволяє чітко встановити моделі правовідносин, у яких навіть держава бере участь виключно у правовому режимі приватних відносин, наприклад, стосовно реалізації продукції державних підприємств чи казенних підприємств, а де як в режимі публічної власності, наприклад, соціальні інвестиції.
Розмежування та виокремлення комунальної власності з державної через виокремлення суб'єктів цього права (держави і територіальних громад) сприяє більш чіткому розумінню участі держави в цивільних правовідносинах як самостійного суб'єкта права - як казни. При чому, через бюджетний процес держава фінансує витирати органів місцевого самоврядування на утримання соціальної сфери.
Тому новий ЦК України, сприйнявши положення Конституції, також розрізняє державну (ст. 326 ЦК України) і комунальну (ст. 327 ЦК України) власність як окремі види власності. Отже, казна виступає суб'єктом права власності лише з приводу державного майна, а делеговано і комунального.
Проте, таке розмежування, нажаль, не сприяло вирішенню іншої проблеми участі казни у цивільних правовідносинах, а саме - визначення майнової основи участі держави в цивільних відносинах і питання про конкретний склад її майнових фондів.
На сьогодні в новому цивільному законодавстві, як і за часів Радянського Союзу, на відміну від цивілістичної літератури, не використовується поняття "неподільний фонд" або інший спеціальний термін, що визначав би матеріальну основу (субстрат) Української держави. У діючому цивільному законодавстві відсутнє чітке нормативне визначення і закріплення майнової основи участі держави в цивільних правовідносинах, що є його суттєвою лакуною.
З огляду на це, для правильного вирішення цього питання слід звернутися до позицій, які висловлювалися з цього приводу в цивілістичній літературі.
Так, на думку С. М. Братуся, майно, безпосереднім власником якого є держава у сенсі казни, виступає як фонд коштів, котрий включено до бюджету держави. Інша позиція полягає у тому, що "Имущество казны, - вважав С. М. Братусь - это не государственное имущество вообще, а определенная его часть - именно те денежные средства, которые проходят по бюджету" [99, с. 240].
Факт входження бюджетних коштів до складу неподільного фонду, що стоїть безпосередньо за казною як суб'єктом цивільного права, але вже поряд з іншим державним майном, одержав значного поширення в цивілістичній літературі і визнавався багатьма цивілістами, в тому числі О. А. Пушкіним, М. І. Брагінським й іншими [168, с. 11; 96, с. 52]. Так, М. І. Брагінський вважає, що С. М. Братусь "совершенно прав, указывая на то, что сюда должны быть отнесены средства государственного бюджета" [96, с. 52]. Проте, на наш погляд, це суперечило б сутності держави, що визначена в ст. 1 Конституції України. Якщо є потреба захищати своїх громадян, то держава повинна вжити всіх заходів і використовувати всі засоби, у тому числі і кошти казни.
Трохи іншої позиції з цього питання дотримується А. І. Беспалова. Вона, так як і С. М. Брату