РОЗДІЛ 2
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДВОСТОРОННЬОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ І РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА
2.1. Загальні засади двостороннього співробітництва
України і Республіки Польща.
Перший досвід існування незалежної України, як повноправного суб'єкта міжнародних відносин, свідчить, що особливого значення протягом цього часу надавалося її стосункам з Республікою Польща. Це закономірно, оскільки зовнішня політика України і, в першу чергу, її стосунки з найближчими сусідами, були відразу визнані вагомим чинником процесу державотворення. Головним завданням вітчизняної дипломатії стало створення сприятливого міжнародного середовища для відродження Української держави.
Польща, після виходу з табору соціалістичних країн, повинна була вирішувати такі ж проблеми. Подібність історичних доль, практичних економічних інтересів та новообраних геополітичних орієнтирів стали запорукою динамічності й ефективності українсько-польських стосунків у 90-х рр. ХХ ст. Разом з тим, додамо, що такого високого рівня вони могли досягнути тільки завдяки збереженню та примноженню багатих традицій двосторонньої співпраці, закладених у радянські часи. А вже на основі їх переосмислення у дусі демократії й гуманізму було започатковано оновлення засадничих принципів та законодавчо-правової бази взаємин між незалежною Україною і Республікою Польща.
Насиченість і ефективність цих стосунків у 90-ті рр., як з точки зору формування нової договірно-правової бази, так і використання її на практиці для реалізації широкомасштабних планів і програм співробітництва, дала українським вченим підстави для виділення певних віх у їх розвитку. При цьому, слід зазначити, що питання періодизації українсько-польських міждержавних відносин фактично не входить до сфери наукових зацікавлень поляків. Вони визнають еволюційний характер зв'язків між двома країнами, однак поки що відмовляються структурувати їх в рамках умовної періодизації.
Таку ситуацію частково прояснює вітчизняна дослідниця Н. Медведчук [178, с. 302-305], вказуючи на дві основні причини такого ставлення. По-перше, польські історики, політологи й правознавці вважають, що за десять з лишнім років незалежності й сувернітету встигли проявитися далеко не всі тенденції демократичної співпраці з Україною і тому ще рано робити масштабні теоретичні узагальнення результатів цієї взаємодії [179, с. 80-86]. По-друге, польська сторона прагне будувати своє партнерство з Україною в контексті свого вступу до ЄС. Тому періодизація українсько-польських стосунків, вірогідно, буде проводитись вченими сусідньої країни за іншими критеріями, залежними від польських геополітичних орієнтирів [180, с. 7-43].
У польській, як і в українській історіографії панує думка, що розробка сучасного бачення відносин між сусідніми державами зазнала на собі впливу загальних політичних змін у Європі [181, с. 15]. Визнається також її зв'язок з станом українсько-російських та польсько-російських стосунків [182, с. 218]. Тобто утверджується переконання, що тільки розумне поєднання альтернативних векторів зовнішньої політики гарантує повноправність участі кожної країни у спілкуванні між народами світу і об'єктивність наукового аналізу цього процесу.
Вивчаючи розвиток українсько-польських взаємин у 90-х рр., вітчизняні науковці відзначають їх вкоріненість у офіційній геополітичній концепції України. Зокрема, І. Мельникова вказує, що основні засади цієї програми вперше було сформульовано у проголошених Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акті незалежності України від 24 серпня 1991р, схваленому всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. [183, с. 59].
І дійсно, докладне вивчення тлумачення цих документів показує, що вони спрямовувались, насамперед, на утвердження нашої держави як рівноправного суб'єкта міжнародного права, на забезпечення її територіальної цілісності, недоторканості кордонів, врахування іншими народами національних інтересів українців, поширення образу України як надійного партнера для міждержавної співпраці. Їх здійснення мало грунтуватися на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права - добровільності, взаємоповаги, рівноправності, невтручання у чужі внутрішні справи.
Погоджуючись з даним твердженням, українські дослідники Л. Чикаленко та О. Васильєв, автори одного з варіантів періодизації українсько-польських відносин, вказують, що політичне становлення України відбувалося в умовах її значної міжнародної ізоляції. Тож показово, підкреслюють вони, що Польща відразу обрала виважену та далекоглядну позицію толерантності до свого східного сусіда [184, с. 142].
Названі вище дослідники простежили такі етапи розвитку українсько-польських стосунків у 90-х рр.: 1) від проголошення незалежності України і встановлення з Польщею дипломатичних відносин (кінець 1991 р. - початок 1993 р.) до середини 1993 р. Даний етап ознаменувався, на їх думку, активізацією двосторонніх відносин, пошуками оптимального розвитку взаємовигідного всебічного двостороннього співробітництва як на державному, так і на громадському рівнях; 2) від 1993 р. до 1995 р. - цей період відзначився деяким загальмуванням двосторонніх відносин та співробітництва; 3) з 1996 р., коли спостерігається пожвавлення українсько-польських взаємин і їх вихід на рівень стратегічного партнерства, котре, у свою чергу, поширюється на ряд проблем міжнародного життя і відтворює значно вищий у порівнянні з попереднім етапом динамізм законотворчого процесу, що закріплює ці зв'язки [184, с. 159]. Хоч дослідники й не виділяють окремо "підготовчого" періоду у стосунках між двома країнами, вони все ж наголошують на важливості для їх розбудови подій 1989-1991 рр. У цьому зв'язку не можна не погодитись з їх твердженням про те, що передумовами становлення нової системи українсько-польської співпраці стали розпад РЕВ, ОВД, СРСР та одночасний даним подіям прихід до влади у Польщі демократичних сил на чолі з "Солідарністю".
Докладне вивчення цього питання показує, що вихідним р
- Київ+380960830922