РОЗДІЛ 2
СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
2.1. Вектор культурної політики України: етносоціальні чинники
У попередньому розділі було розглянуто теоретико-методологічні принципи та концептуальні основи культурної політики міжнародних організацій (ЮНЕСКО та Ради Європи), що включає і аналіз динаміки їх семантичного навантаження, зміну пріоритетів культурного розвитку та ролі різних суб'єктів в процесі формування та реалізації культурної політики як на міжнародному, так і на національному рівнях. Далі буде здійснено огляд стану культурної політики в Україні, оскільки "пріоритетність цілей національної стратегії обумовлюється конкретною ситуацією, що склалась в країні... [13, с.153]".
Проголошення Україною державної незалежності у 1991 році означилось початком ряду позитивних і негативних процесів у динаміці культурного життя українського суспільства. По-перше: злам моделі культурної політики тотального державного патерналізму позначився невизначеністю нової парадигми взаємодії держави та культури. По-друге: прихід "вільного ринку" який вважався засобом демократизації і саморегуляції усіх сфер життя суспільства, зокрема культури. І. Черничко відзначає, що перетворення кінця 1980 - початку 1990-х років, хоча і зняли загострення протистояння "держава і культура", але спровокували проблеми іншого ґатунку: "Під гаслами "роздержавлення" сфери культури, "ринкових перетворень" та "унезалежнення" мистецтва, освіти, науки почалась руйнація галузі [216, с.57]".
Хоча у 90-х роках в Україні існувала концепція "державної підтримки культури", вона виявилась не дієвою як на рівні розвитку національної культури, так і покращення наявного стану діяльності суб'єктів у сфері культури. Декларативність цієї концепції державної культурної політики проявилась вже на рівні основоположного засобу її здійснення - фінансування сфери. Так, Розпорядженням Президента України "Про деякі заходи щодо розвитку національної культури" від 9 березня 1994 року передбачається надання державної фінансової підтримки творчим спілкам України [159, с.4], проте Указом Президента України "Про додаткові заходи щодо державної підтримки культури" від 6 липня 1994 року постановляється "погасити у місячний строк заборгованість, яка виникла у зв'язку з невиплатою у першому півріччі асигнувань, передбачених Державним бюджетом України, на утримання установ, закладів, організацій, що входять до сфери управління Міністерства культури України [192, с.5]".
У Постанові N 236 Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1996 р. "Про стан і заходи щодо розвитку української культури" [198, с.96-97] відзначається ряд і позитивних, і негативних тенденцій у наявному культурному розвитку України.
Серед позитивних зазначається збереження основного потенціалу української культури, забезпечення роботи закладів культури, мистецьких колективів, творчих спілок. Здійснення ряду заходів для державної підтримки культури, фінансування основних культурно-мистецьких програм. Розширення міжнародного культурного співробітництва, повніше задоволення духовних потреб національних меншин.
Серед негативних наслідків у постанові відзначаються: надмірна комерціалізація закладів культури, знижуються естетичні критерії, тиражуються твори, що пропагують насильство, жорстокість, бездуховність, повільно розробляються і впроваджуються нормативні акти відповідно до прийнятих законів, значна частина працівників культури виявилася не підготовленою до роботи в нових умовах, практично припинилося будівництво об'єктів культури. Відчутним є відставання у технічному оснащенні закладів культури. Значно скоротилася мережа закладів культури профспілок, допускається їх перепрофілювання. Звузилася сфера театрально-концертної діяльності, особливо в сільській місцевості.
Ці негативні тенденції розвитку культури в Україні були симптоматичними протягом десятиліття. У Законі України "Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки" сучасний стан культури в Україні характеризується наступними чинниками: розмивання і поступова маргіналізація культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнування цілісної мережі закладів, підприємств, організацій, установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неадекватне фінансове забезпечення галузі культури; неефективне використання наявних культурних і творчих ресурсів, периферійність серед пріоритетів державної політики та державних інтересів [71, с.264].
В. Скуратівський відзначає, що після 1991 року українська культура нарешті отримала можливість "нормального самоздійснення", проте "на заваді одразу постали дві речі, з одного боку - велика кількість тих чи інших уламків марксисько-ленінської догми, а вслід за тим - ті чи інші фрагменти нібито національно-патріотичної, але все-таки догми; з іншого боку - ненормальна ситуація української культури, яка... потрапила у мізерну кількість того самого відсотку державного бюджету" [170, с.50].
Загальними причинами цих процесів стали:
- у спадок від Радянського Союзу Україна отримала цілком етатичну (одержавлену) сферу культури. Діяльність сфери культури була по суті підпорядкована не існуючій вже моделі державного управління сферою;
- неусвідомленістю ролі культури в суспільно-політичних та економічних процесах держави.
В процесі розбудови незалежної держави Україна зіткнулась з необхідністю переорієнтації державної політики тотального протекціонізму у сфері культури на нові засади взаємодії держави та культури, включаючи і методи її реалізації. Проблема переорієнтації розпочалась вже на рівні розподілу владних функцій гілок влади у процесі формування та реалізації державної культурної політики.
Розподіл владних функцій державної культурної політики в України здійснюється через Верховну Раду, Президента України та Кабінет Міністрів. Основними повноваженнями ВР у сфері культури, відповідно до ст. 85 Конституції України [88, с.26-28] є: визначення основних засад внутрішньої та з