Позбавлення права приватної власності

Розділ 2. Позбавлення права приватної власності з вимог суспільної
необхідності (експропріація).
2.1. Викуп земельної ділянки у зв'язку із
суспільною необхідністю.
Право власності має приносити користь не лише власникові, а й суспільству в цілому, тому регулювання відносин приватної власності повинно базуватися на необхідності дотримання балансу інтересів права приватних власників і всього суспільства /64/62).
Становлення інституту позбавлення права власності з вимог суспільної необхідності на земельну ділянку і нерухоме майно, яке на ній знаходиться, відноситься до кінця XVIII - початку ХІХ століть. В цей період в законодавствах європейських держав починають реалізовуватись ідеї лібералізму, що, в свою чергу, призвело до обмеження абсолютного характеру права власності в силу соціальних зобов'язань власника.
Обмеження права власності набуло найбільш детального законодавчого закріплення в Цивільному кодексі Франції 1804 року (Кодексі Наполеона). Розвиваючи революційні уявлення про непорушність приватної власності, Кодекс передбачав, що власник не може бути примушений до уступки своєї власності, якщо це не робиться з причини суспільної користі і за умов справедливого і попереднього відшкодування /65/63). На ґрунті цієї ідеї принципи експропріації розвинулися спочатку у Франції, законодавство якої виробило основні положення щодо примусового відчуження, які були потім сприйняті законодавствами інших держав /66/64). Саме Кодекс Наполеона здійснив значний вплив на розвиток цивільного права європейських держав щодо інституту позбавлення права власності, зокрема щодо позбавлення цього права на земельну ділянку у зв'язку із суспільною необхідністю.
Подібним було регулювання позбавлення права власності на земельну ділянку і нерухоме майно, яке на ній знаходиться, і на українських землях, які були у складі Австро - Угорської і Російської імперій. Так, в законодавстві Австро - Угорщини можливі випадки цього позбавлення передбачалися в додатках до § 365 Книги загальних цивільних законів. Зокрема додаток 226 передбачав відчуження земельної ділянки і нерухомості, яке на ній знаходиться, для будівництва доріг /53/65), додаток 233 - для будівництва залізних доріг /53/66), додаток 234 - для військових цілей /53/67), а також для гірництва і у санітарних цілях /53/68). У законодавстві Російської імперії таке позбавлення передбачалося статтями 575 - 601 тому Х Зводу законів /67/69).
Після революції 1917р. першим законодавчим актом радянської влади був Декрет "Про землю" від 28 жовтня 1917р., який скасовував право приватної власності на землю. Згодом дія цього декрету була поширена на територію УРСР рішенням Першого Всеукраїнського З'їзду Рад від 25 грудня 1917р. /68/70) Замість права приватної власності на землю було введене право користування земельною ділянкою. 18 липня 1928р. була прийнята Постанова ВУЦВК і РНК про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб /69/71), яка передбачала припинення права користування земельною ділянкою і права власності на нерухоме майно, яке на ній розташоване. Були прийняті також законодавчі акти про відчуження земель і нерухомого майна і на загальносоюзному рівні. Так, 15.12.61р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову "Про порядок відшкодування громадянам вартості належних їм житлових будинків, інших будівель і споруд, які зносяться у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних чи суспільних потреб, і забезпечення їх житловою площею". У відповідності до неї була прийнята аналогічна Постанова Ради Міністрів УРСР від 17.01.62р. /70/72) ( зі змінами від 21.10.83 року).
Вилучення землі вважалося однією із форм припинення права користування землею /71/73). Його проведення носило безоплатний характер. В пункті 2 частини 1 Постанови Ради Міністрів УРСР від 17.01.62р. зазначалося, що при вилученні земельних ділянок для державних або громадських потреб громадянам виплачувалася тільки вартість плодово - ягідних насаджень i посівів, відповідно до нормативів, передбачених Додатком до цієї постанови. Діючі нормативні акти не передбачали відшкодування вартості затрат, вкладених у земельну ділянку по обробітку, удобренню, обводненню чи осушенню землі /72/74), хоча відшкодування цих затрат передбачалося для колгоспів і радгоспів /73/75). Не передбачалося також виплати компенсації за декоративні насадження, які мали культурно - оздоровчу і естетичну цінність /73/76).
Підставою для вилучення земельної ділянки було рішення виконкому обласної ради, матеріали для якого розроблялися і подавалися відповідним виконкомом районної (міської) ради депутатів трудящих. Таке рішення не могло бути оскаржене в суді. Спори щодо розміру вартості плодово-ягідних насаджень також не були підвідомчі судам /10/77).
В літературі це законодавство було об'єктом справедливої критики. Зокрема зазначалося, що право користування земельною ділянкою могло бути у будь - який час припинене рішеннями виконкомів Рад народних депутатів про вилучення земельних ділянок для державних чи суспільних потреб, однак перевірити, чи була така потреба, не міг практично ніхто /74/78). Реального і ефективного захисту від такого вилучення громадяни не мали, оскільки вони не могли оспорити в суді ці рішення, також не мали права вимагати в судовому порядку надання їм іншої земельної ділянки, оскільки рішення цього питання було виключно компетенцією виконкому місцевої Ради народних депутатів /74/79).
Позбавлення права власності на земельну ділянку з вимог суспільної необхідності стало можливим після прийняття Закону СРСР "Про власність" , в якому земля була названа об'єктом права власності не лише держави.
Земельний кодекс 1992р. у статті 31 передбачив вилучення (викуп) земельних ділянок з метою надання їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Вилучення землі проводилося за згодою власника. За відсутності такої згоди, відповідно до статті 112 ЗК, спір вирішувався суд