РОЗДІЛ 2. ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНА ПРАЦЯ В ОСЕРЕДКАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ КРАЇН
ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ МІЖВОЄННОЇ ДОБИ
2.1 Освіта і виховання молодої генерації українців
У змісті поняття педагогічна діяльність українських освітніх установ на
еміграції розуміємо перманентне розгортання й утвердження власної національної
системи навчання і виховання на демократичних засадах зі збереженням давніх
історичних традицій української народної освіти шляхом створення мережі
початкових, середніх та вищих шкіл і визначення організаційних і виховних
принципів їх діяльності.
Освітньо-педагогічна діяльність вимагала від представників науки та освіти,
по-перше, розробки змісту і методики навчання та виховання дітей і юнацтва на
еміграції зі збереженням національних цінностей – серцевини освіти; по-друге,
збереження української мови викладання; по-третє, надання особливої уваги
українознавчим предметам; по-четверте, надання можливості українській молоді
отримати вищу освіту в умовах еміграції.
Особливу увагу було звернено на підготовку науково-педагогічних кадрів шляхом
відкриття мережі вищих педагогічних шкіл, забезпечення їх навчальною і
методичною літературою, створення можливості науковцям продовжувати фахову
діяльність з метою наближення до загальноусталеної структури європейських
навчальних закладів. Українська еміграція скеровувала свої зусилля на надання
можливості здобувати освіту, насамперед рідною мовою і в національному дусі. А
для цього потрібні були передовсім відповідні умови і сприятливе середовище в
країнах де опинилися українські емігранти.
Аналіз розселення українських емігрантів європейськими країнами свідчить, що
хронологічно першими центрами української еміграції стали Австрія, Польща, ЧСР,
пізніше Німеччина і Франція. Це пояснюється не лише лояльною політикою урядів
цих країн до культурної діяльності українських громад, але й географічною та
етнічною близькістю до України.
У 1920-1930-х роках українська еміграція в Австрії мала можливість навчати
своїх дітей у різних навчальних закладах. Так, під час Першої світової війни на
теренах Австрії існували табори із цивільним українським населенням, в яких
1915 року було створено Українську народну раду. Враховуючи, що значну частину
еміграції становили діти й молодь шкільного віку, за рішенням ради в таборах
було створено школи. Вони з’явилися в Гміні, Хоцені, Вольфсбергу, Відні та ін.
Це були переважно народні початкові школи, в Гміні діяли ще й гімназійні курси
як середньоосвітні заклади. 1918 року українські табори на території Австрії
ліквідовано, відтак зникла система шкільництва в таборах для біженців [183,
12-13].
В освітньо-педагогічній сфері за досліджуваного періоду проявилася діяльність
різних товариств. Так, наприклад, від Союзу українських журналістів і
письменників у Відні передбачалося отримати кошти на створення зразкової
початкової школи, проте, як виявилося, ці сподівання не виправдалися [82, 1].
Чималий досвід з організації та діяльності навчальних закладів мало на початку
20-х років українське жіноцтво. Організувавши в 1915 році в таборах біженців
Український Жіночий Комітет (УЖК), його представники, крім добродійних заходів,
здійснювали активну культурно-просвітницьку діяльність: створили курси для
неписьменних, читальні з українознавчими курсами та ін. Після закінчення війни
діячки УЖК організували нове об’єднання – Український Жіночий Союз (УЖС) і на
перших установчих зборах, які відбулися 18 червня 1920 року [183, 291-292],
його діяльність обумовили статутом. Відтак основну роботу покладали на секції:
артистичну, преси і пропаганди, культурно-наукову, допомоги українським дітям і
населенню, які діяли з 2 листопада 1920 року. Останні дві секції спричинилися
до організації школи для дітей українських емігрантів у Відні, яку відкрили
наприкінці квітня 1921 року і впродовж двох місяців фінансували.
2 липня 1921 року з ініціативи УЖС на зборах для батьків дітей і представників
українських товариств у Відні було створено Шкільний Комітет. Він перебрав
подальше керівництво школою. Діяльність Комітету регламентувало положення
ухваленого “регуляміну” про те, що він “є організацією аполітичною і
надпартійною та ставить собі за мету утримання у Відні української школи й
підтримку здібних дітей малозабезпечених родичів до здобуття середньої освіти
або фахової освіти в місцевих школах” [291]. До завдань комітету входило
утримання приміщення для школи. Завдяки підтримці та прихильному ставленню
головного шкільного референта м. Відня п. Ілєкля комітету школи вдалося його
отримати, і вже з січня 1922 року школа для українських дітей знаходилася в
приміщенні віденської школи. За його оренду необхідно було платили 900
австрійських крон (далі а.к.) щорічно. Тому важливим завданням комітету став
пошук коштів на це. З цією метою ще восени 1921 року комітет звернувся з
відозвою до українських громадян західноукраїнських земель та Північної
Америки. Однак допомога не надійшла. Натомість на заяву комітету жваво
відгукнулися зарубіжні українці Європи, а також українські державні інституції
за кордоном [291].
Джерела свідчать, що на початок 1922 року комітет мав 118.763.57 а. к. і 1
тисяча німецьких марок, натомість витрати складали 102.926.40 а. к. Найбільшу
витратну частину становили платня учителям (48 тис. а. к.), придбання квитків
на проїзд дітей і учителів (26.994 а. к.), шкільного приладдя (12.706 а. к.),
видатки на клас (5.880 а. к.) та ін. [291]. Однак фонди комітету були обмежені,
що стримувало розвиток інших аспектів діяльності, зокрема, обмежувало грошову
допомогу учням, які закінчили школу і вчилися у фахових навчальних закладах.
Метою
- Київ+380960830922