Вы здесь

Наукова методологія О. Котляревського: генеза, еволюція, трансформації.

Автор: 
Зінченко Наталка Вікторівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U004509
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
ПРИНЦИПИ КОМПАРАТИВІЗМУ У ПРАЦІ
О.КОТЛЯРЕВСЬКОГО „ПРО ПОХОВАЛЬНІ ЗВИЧАЇ ЯЗИЧНИЦЬКИХ ПЛЕМЕН”
Програмною в науковому доробку Олександра Котляревського є праця “О
погребальних обычаях языческих славян” 1868, за яку він отримав Уваровську
премію.
На думку О. Котляревського, питання про народні погляди на загробне існування і
явища, пов’зані з ним, є питанням глибокого історичного значення та інтересу.
Воно не обмежується колом домашнього життя певного народу, але займає “одну з
найважливіших сторін історичної науки, як питання про постійне діяльне начало
історії, яке брало однакову участь і у сфері розумового руху, і у сфері
суспільних політичних подій” [82, с.6]. Але розкрити повною мірою історичне
значення, глибину цього питання на тогочосному етапі розвитку науки вчений
вважає неможливим. Тому своє завдання він обмежує вивченням лише поховальних
звичаїв слов’ян в епоху слов’нського язичництва.
Автор зазначає, що поняття про епоху слов’нської єдності є надто широким і
невизначеним. Зрозуміло, що це не одна певна епоха, а кілька їх, не один народ,
а велика кількість їх, хоча й близких, але з багатьма особливостями й
відмінностями, тому потрібно простежити життя слов’ян в його історичних і
етнографічних змінах. Але й тут постають труднощі, оскільки період від
існування спільної індоєвропейської сім’і, до так званої історичної епохи, коли
з’явились окремі народності, лишається невивченим. Маючи незначну кількість
уривчастих даних, дослідник, на думку О.Котляревського, може послуговуватись
методикою історико-етнографічних досліджень лише в тому, що, опираючись на
аналогії і порівняння, відмітить відносну давність деяких фактів народного
життя, приблизно вкаже загальнослов’нське чи тільки племінне їх побутування і
зробить вірогідні припущення про ті умови побуту, серед яких виникли ці явища.
Тому завдання дослідника поховальних звичаїв язичницьких слов’ян обмежується
тільки систематичним викладом і поясненням фактів. Учений ставить перед собою
завдання знайти зв’язок між явищем і життям, тобто розкрити первісне значення,
причини виникнення і побутування відомих звичаїв у того чи іншого етносу.
Допоміжним матеріалом у студії О. Котляревського є мова – найдостовірніший та
інколи єдиний свідок минулого життя народів. Автор наголошує, що вивчаючи мову,
необхідно мати на увазі первісне, корінне значення слова, тобто потрібно
визначити те явище життя, під впливом якого виникало й існувало в мові певне
слово. Далі потрібно вивчати етнографічне поширення слова: чи воно вживалося в
усіх слов’янських племен, чи тільки в деяких; власне слов’янське це слово чи
запозичене в інших народів. Тут на допомогу знов приходять порівняльний метод і
глибоке знання мов та культури давніх слов’ян. У необхідності порівняльних
досліджень автор переконує й говорячи про низький рівень останніх щодо
дослідження лексики слов’нських народів.
Наголошуючи на важливості порівняльних студій, О. Котляревський зазначає, що
звичаї інших споріднених племен для нього – тільки “пояснювальний засіб”
вивчення слов’янського життя, звичаїв і слова. Необхідним для науки є й
зіставлення відмінностей – цим яскравіше відтінюється етнографічна сторона
побуту різних племен. Але в царині поховальних звичаїв індоєвропейських племен,
зазначає вчений, не знаходимо таких протилежностей, які мали б
історико-етнографічне значення.
Іншим матеріалом, вивчення якого переконує в актуальності порівняльних студій,
є писемні джерела про поховальні звичаї язичницьких племен. Вони не позначені
достатньою точністю та об’єктивністю і потребують наукової критики, на чому не
раз наголошує автор. Щоб правильно оцінити й поставити на належне місце кожне з
писемних джерел вчений вивчає величезну кількість різнорідних матеріалів,
порівнює, взаємно перевіряє і доповнює їх. Така кропітка робота О.
Котляревського над джерелами напрацьовувала й нові думки, висновки,
спостереження неоціненні для порівняльних студій. Переконливою тут є така
деталь: список писемних джерел автор подає в хронологічному порядку,
відступаючи від нього лише для пояснення очевидних запозичень поряд з
першоджерелом. За допомогою глибоких історичних порівнянь словянських мов
(чеської, російської, білоруської, сербської, хорватської та ін.) з латинською,
грецькою, тюркськими вчений доводить чи заперечує слов’янське походження деяких
слів, а також пояснює їх давнє первісне значення.
Наступним джерелом, до якого потрібно звернутися при вивченні слов’янської
давнини, є народний побут, оскільки увага до старовини дає можливість науці
оживити далеке життя попередніх поколінь. Визначаючи підстави для включення тих
чи інших звичаїв у коло свого дослідження, вчений зазначає: “Давнина їх
визначається для нас так само узгодженням і зв’язком їх із давнім побутом,
язичницькими веруваннями й поглядами на загробне існування, як і відсутністю
такого внутрішнього зв’язку їх із християнськими віруваннями та поняттями” [82,
с.26]. Далі автор знову підкреслює необхідність порівняльно-історичного методу
при вивченні давніх слов’янських звичаїв, говорячи, що важливим показником
давності звичаю є тотожність чи подібність його з однорідними явищами в інших
споріднених племен.
Усі поховальні звичаї автор поділяє (за причиною виникнення) на кілька видів:
звичаї міфічного походження – ті, що постали під впливом міфічних поглядів
людини на явища смерті, сутність душі й посмертне буття; звичаї, що виникли під
впливом історичних обставин чи умов побуту: звичаї лінгвістичні, які з’явилися
внаслідок утрати первинного значення слова і тотожності назв при позначенні
різних предметів.
Ще один штрих д