Ви є тут

Юридичні гарантії права людини на соціальний захист в Україні

Автор: 
Рудик Вікторія Анатоліївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U004734
129 грн
Додати в кошик

Вміст

Розділ 2
Нормативні та організаційно-правові гарантії права людини на соціальний захист
в Україні
2.1. Нормативно-правові гарантії права людини на соціальний захист
Термін “юридичні гарантії” в першу чергу вказує на їх нормативно правову
основу, і підвищення гарантованості полягає передусім у використанні тих
можливостей, які закладені в діючих правових нормах. Оскільки правова норма
завжди містить можливість впливу держави з метою забезпечити передбачену нормою
поведінку, то саме це і складає основу юридичних гарантій. Нормативно-правові
гарантії є базовими для подальшого існування інших юридичних гарантій.
Щодо визначення поняття нормативно-правових гарантій існують різні наукові
точки зору. Так, одні автори під нормативно-правовими гарантіями розуміють
права та свободи, що нормативно забезпечені, а також встановлені законом або
фактично складені правила, які захищають права людини від порушень[155,c.382].
Другі розуміють їх як специфічний правовий засіб забезпечення, реалізації,
охорони та захисту прав і свобод людини і
громадянина[122,c.40;156,c.203;157,c.156]. В.Н. Скобелкін визначає правові
гарантії здебільшого як норми права[158,c.48], що є правовими засобами
забезпечення, реалізації та захисту прав людини і громадянина. Ряд інших
авторів обґрунтовують нормативно-правові гарантії як систему правових актів,
які забезпечують здійснення та охорону прав і свобод людини і
громадянина[159,c.191].
Беручи правову норму за основу нормативно-правових гарантій права на соціальний
захист, останні можна поділити на такі види:
1. Норми, що закріплюють права та обов’язки суб’єктів правовідносин у сфері
соціального захисту, - норми-правомочності та норми-зобов’язання.
Законодавче закріплення права людини на соціальний захист є базовою нормативною
гарантією, що створює правову основу для його реалізації, охорони та
відновлення в разі порушення. Право на соціальний захист є природнім правом
людини, невід’ємною складовою права на життя. Зокрема, Конституція України у
ст. 46 передбачає: “Громадяни мають право на соціальний захист, що включає
право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати
працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин,
а також у старості та в інших випадках, передбачених законом”.
Кожному праву відповідає нормативно закріплений обов’язок, функціональне
призначення якого полягає у забезпеченні здійснення суб’єктивного права.
Обов’язки як гарантії права на соціальний захист можна розглядати у двох
аспектах: обов’язки держави і державних органів та обов’язки кожного
громадянина.
Перший аспект, тобто обов’язки держави та державних органів у соціальній сфері,
має специфічний зміст, оскільки являє собою конституційно та законодавчо
закріплену сукупність благ, які держава зобов’язується зробити доступними для
своїх громадян, що визначаються як соціальні обов’язки держави[160,c.39]. Так,
ст.1 Конституції України декларує статус соціальної держави, а в ст.3
закріплена основна соціальна мета такої держави - визнання людини найвищою
соціальною цінністю. У частині соціального захисту людини, у вузькому розумінні
цього поняття, соціальними зобов’язаннями Української держави є надання
громадянам пенсій, допомог, соціальних послуг та інших виплат у зв’язку з
настанням соціального ризику; створення мережі державних, комунальних,
приватних закладів для догляду за непрацездатними, здійснення соціальних виплат
на рівні не нижче від прожиткового мінімуму (ст. 46).
Одночасно з текстовою лаконічністю відповідних норм Конституції, яка в
основному регламентує тільки загальні принципи і види соціальних обов’язків
держави, ключове значення у правовому визначенні зобов’язань знаходиться на
рівні галузевого законодавства. Виконавця конкретного соціального зобов’язання
держави і споживача соціальних благ найменше хвилює конституційна декларація
про наявність того чи іншого права. Для них важливим є детальне нормативне
закріплення виду, форми та механізму здійснення соціального захисту, а також
детальний і такий, що не допускає вільного тлумачення перелік вимог до
отримувача цього блага (вік, дохід, стан здоров’я, заслуги, стаж роботи та інші
життєві обставини).
2. Зважаючи на особливість правовідносин у сфері соціального захисту,
заслуговує на увагу поділ правових норм (за змістом), відповідно і юридичних
гарантій (за критерієм змісту правової норми), на дві групи: матеріальні та
нематеріальні. Останні в свою чергу включають інші три види: організаційні,
процедурні та процесуальні.
Предметом регулювання організаційних норм слугує діяльність щодо створення,
реорганізації і ліквідації правореалізуючих органів у сфері соціального
захисту; процедурних – діяльність із забезпечення реалізації матеріальних норм
щодо надання людині конкретного виду соціального захисту; процесуальних –
діяльність із розгляду спорів, що виникають в зв’язку з порушенням права на
соціальний захист та його відновлення. Саме така схема є структурно близькою до
системи юридичних гарантій права на соціальний захист даного дисертаційного
дослідження.
У визначенні базового елементу нормативно-правових гарантій одні автори
вказують на правову норму[158,c.48], інші - на нормативно-правовий
акт[159,c.191]. Однак, беручи за основу юридичного гарантування правову норму,
постає питання: „Чи може окремо взята правова норма забезпечити здійснення
права людини на соціальний захист?” Очевидно, ні, оскільки одиничної норми, в
якій, наприклад, закріплене право людини на конкретний вид соціального захисту
(пен