Розділ II
Тлумачення як перетворення тексту актів цивільного законодавства та виявлення
правових приписів
2.1. Способи закріплення правових приписів в актах цивільного законодавства
У науці цивільного права прийнято говорити про закріплення в актах цивільного
законодавства правових норм, їх структурних частин, прав та обов'язків
суб'єктів цивільного права, правових конструкцій тощо. Взагалі вживання терміна
„закріплення" в такому контексті є виправданим з огляду на те, що цивільне
законодавство покликане надати стабільності цивільним відносинам та забезпечити
досягнення учасниками тих правомірних цілей, яких ці учасники прагнули досягти,
вступаючи в ці відносини. Однак термін „закріплення", загальновизнаний у
науковій літературі, переважно не сприймається правотворчими органами, що
приймають акти цивільного законодавства. Правотворчі і правозастосовчі органи
виявляються єдиними у визнанні прийнятними термінів встановлення, передбачення,
визначення (правових норм, прав і обов'язків, правових приписів правових
конструкцій) та однорідних з ними слів. У Цивільному кодексі [20] законодавець
надає перевагу терміну „встановлення" та похідним від нього словам. Але ж і
похідні слова від слова „передбачення" у перших 134 статтях Цивільного кодексу
вживаються 18 разів. Похідні слова від слова „визначення" зустрічаються в
перших 125 статтях Цивільного кодексу 18 разів.
Усі названі тут терміни (закріплення, встановлення, передбачення, визначення),
принаймні для цілей цього дослідження, є придатними. Вони можуть розглядатись
як синоніми, тобто за змістом вони не розрізняються. Невипадково, вживаючи у
застереженнях типу „якщо інше не встановлено законом (актами законодавства) або
договором" слово „встановлено", у тих же застереженнях у ч. З ст. 22, ч. 1, 2
ст. 121, ч. 1 ст. 123 ЦК законодавець використовує термін „передбачено". Лише
стилістично використання певних із названих термінів в одних випадках є вдалим,
а в інших — невдалим. Так, п. 1
ч. 1 ст. 116 ЦК („брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному
в установчому документі, крім випадків, встановлених законом") законодавець
один раз мав використати термін „встановлено", то іншого разу він використав
термін „визначено". У ч. 1 ст. 6 ЦК („сторони мають право укласти договір, який
не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним
засадам цивільного законодавства") використовується термін „передбачений". Якщо
цей термін замінити словом „встановлений", то у змісті ч. 1 ст. 6 ЦК нічого не
зміниться. Але це зробило б текст стилістично дещо грубим.
Зауважимо також таке. Стосовно заповіту (індивідуального правового акта) у ч. 2
ст. 1238 ЦК використовується термін „зазначено" („право користування житловим
будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є
підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено
інше"). У ч. З ст. 6 ЦК вживається термін „вказано" („сторони в договорі не
можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах
прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень
актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між
сторонами").
Нагадаємо, що в цьому дослідженні мова буде йти про закріплення, встановлення,
передбачення, визначення правових приписів, про зазначення або про вказання на
них.
При прямому встановленні (передбаченні, закріпленні тощо) правових приписів та
правових конструкцій текст акта цивільного законодавства з метою з'ясування
змісту правового припису не підлягає логічному перетворенню.
Термін „пряме встановлення" (передбачення, визначення) правового припису
вживається в науковій літературі і актах цивільного законодавства. Але в
науковій літературі він уживається у відриві від актів законодавства, а тому
йому надається неправильний зміст. Так, описуючи умови застосування аналогії,
Ю.Г. Ткаченко свого часу зазначала на необхідність „констатувати відсутність
такого закону, який би прямо передбачав даний випадок" [26, с. 62].
А.О. Старченко умовою застосування закону за аналогією також називає
„відсутність у системі права норми, яка б прямо передбачала даний вид відносин"
[103, с 191]. Ці твердження не враховують тієї обставини, що правові приписи
можуть встановлюватись (передбачатись, визначатись) не тільки прямо, а й
непрямо. Непряме встановлення (передбачення, визначення) правових приписів,
непряме їх передбачення актами цивільного законодавства виключає застосування
аналогії так само, як виключає аналогію пряме встановлення (передбачення,
визначення) відносин чи випадків.
Але недостатнє розуміння поняття прямого встановлення (передбачення,
визначення) правових норм чи їх структурних частин характерне не тільки для
науковців, які є далекими від нормативного матеріалу (Ю.Г. Ткаченко представляє
галузь теорії права, а А.О. Старченко - науку логіки), а й для деяких
науковців-спеціалістів у галузі цивільного права. Так, В.В. Луць пише:
„Визнання судом нікчемного правочину недійсним не вимагається; його недійсність
прямо випливає із закону, інших нормативно-правових актів" [104, с 213].
Взагалі-то проблема прямого встановлення нікчемності правочинів є, бо пряме
встановлення нікчемності правочину, хоч і є достатньо поширеним (кількість
таких правил у чинному цивільному законодавстві України сягає сорока), але не
охоплює всіх випадків, коли це є доцільним. Так, суддям дуже важко примиритись
з думкою про те, що порушення заборони, встановленої ч. 2 ст. 259 ЦК („позовна
давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін"),
не тягне нікчемності правочину, а є лише підставою для визнання
- Київ+380960830922