РОЗДІЛ 2.
СУБ'ЄКТИ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА
2.1. Держава - суб'єкт соціального партнерства
Зміни в соціально-політичному устрої України не могли не позначитися на змінах правового становища держави та її ролі в соціально-трудових відносинах. Відмова від командно-адміністративної системи управління, коли держава регламентувала фактично всі сфери життя суспільства, лібералізація всіх аспектів життя, яка відбулася впродовж останніх років - ці соціальні явища, як підкреслює М.М. Сєнніков, призвели до виникнення нових механізмів регулювання суспільних відносин. Одним з них є соціальне партнерство [157, c. 128]. Конституція України проголошує, що Україна є соціальною державою (ст. 1) [91, c. 4].
Визначальним критерієм соціальної держави є наявність розвинутої соціальної інфраструктури [124, c. 27].
Світовий досвід показує, що сформована багатоукладна різностороння соціальна інфраструктура, яка включає систему соціальних допомог, певний обсяг соціальних послуг, розширену сферу колективно-договірного регулювання є результатом діяльності держави, яка у свою чергу залучає до вирішення проблем, які виникають, представників підприємців і профспілкові об'єднання [101, c. 3]. Ступінь державного втручання в різних країнах неоднаковий і визначається багатьма факторами, серед яких домінує вибрана модель соціального партнерства.
Залежно від ролі та місця владних структур в партнерських відносинах виділяють три типи моделей соціального партнерства.
Перша - тристороння співпраця, в якій держава, роботодавці та профспілки (як представники найманих працівників) є рівноправними. Така модель діє переважно на макрорівні у вигляді взаємодії держави з організаціями праці та капіталу загальнонаціонального масштабу, спирається на компроміс, який зорієнтований на мету, відповідне досягнення суспільного благополуччя.
Друга модель - двостороння співпраця в регулюванні соціально-партнерських відносин [7, c. 48]. Їй відповідає принцип "laissez fair, laissez passer": держава не втручається в економічне життя країни або зводить це втручання до мінімуму [40, c. 195]. Прибічники принципу "laissez fair" в трудових відносинах сповідують свободу дій соціальних партнерів - союзів підприємців і працівників - і відхиляють втручання держави в їх відносини [201, c. 90]. Держава виступає в ролі арбітра колективних трудових спорів, законодавчо регулюючи відносини, не допускаючи розвитку протистояння сторін до небезпечних для стабільності суспільства масштабів. У цій моделі вирішення проблем за допомогою партнерства переноситься на виробничий рівень підприємства (США, Іспанія, Португалія). Однак необхідно звернути увагу і на прояви активної діяльності держави за даною моделлю. У США, наприклад, застосування системи ESOP (системи участі працівників в управлінні підприємством) супроводжується значними податковими пільгами для роботодавців [96, c. 514]. Окрім того, нагляд за діяльністю об'єднань (організацій) роботодавців і працівників здійснює спеціальний уповноважений з трудових відносин, який є штатною посадовою особою [15, c. 174]. Таким чином, можемо дійти висновку, що за даною моделлю держава в кінцевому рахунку зберігає за собою певні важелі впливу на суб'єктів соціально-партнерських відносин, не будучи при цьому активним учасником даного механізму.
Третя модель - діалог і співпраця в конфліктах роботодавців і працівників здійснюється без будь-якого втручання з боку держави (Японія) [7, c. 48-49].
Чинним законодавством України однозначно не встановлено, яка модель соціального партнерства діє як основоположна.
Щоб остаточно визначитися з поставленою проблемою, необхідно звернутися до міжнародного законодавства, адже трудове законодавство України складається не тільки з національних нормативних актів, а й з низки міжнародно-правових актів, ратифікованих належним чином. Так, відповідно до Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною законодавства України. Окрім того, в Конституції закріплено принцип пріоритетності норм міжнародно-правових актів перед нормами національного законодавства [91, c. 5].
Принципи участі держави в соціальному партнерстві закріплені у правових актах МОП, яка визначає трипартизм як систему відносин, в яких держава, підприємці та наймані працівники є самостійними сторонами, котрі здійснюють свої специфічні завдання [199, c. 370].
Так, у Філадельфійській декларації, прийнятій 10 травня 1944 р. на 26-й сесії МОП містяться чіткі вказівки щодо необхідності трипартизму під час вироблення державної політики. Серед основоположних принципів на початку декларації є посилання на постійні та погоджені зусилля в міжнародному масштабі, у яких представники працівників і підприємців, що користуються рівними правами з представниками урядів, об'єднуються з ними для вільного обговорення та прийняття демократичних рішень з метою сприяння загальному добробуту [198, c. 107-108].
Принцип тристороннього співробітництва у сфері праці також одержав свою розробку у конвенціях та рекомендаціях МОП. Так - Конвенція № 154 "Про сприяння колективним переговорам" 1981 p. [89, c. 58] визначає, що державні органи вживають заходів для заохочення і сприяння розвитку колективних переговорів, що є предметом попередніх угод між державними органами та організаціями підприємців і працівників. Рекомендація № 113 "Про співробітництво у галузевому та в національному масштабі" 1960 p. [147, c. 1291-1292] передбачає необхідність вживати заходи, котрі відповідають національним умовам, для сприяння ефективним консультаціям і співробітництву між державними органами влади та організаціями роботодавців і працівників. Серед основних названі заходи заохочення з боку державних органів влади та прийняття відповідних нормативно-правових актів. Конвенція № 144 "Про тристоронні консультації для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм" 1976 р. [88, c. 215-218] вказує на необхідніст