РОЗДІЛ 2
ІРМОЛОГІОН У ЦЕРКОВНО-ПІСЕННІЙ КУЛЬТУРІ ЗАКАРПАТТЯ
Поряд із рукописними пам'ятками давнього письменства Закарпаття - Євангеліями, перекладними творами, літописними хроніками, співаниками [94, 108-126], належне місце в цій культурній спадщині займають пам'ятки співочої традиції - нотолінійні Ірмологіони (Ірмолої) у яких записано вибраний праздничний репертуар церковних богослужбових напівів. Саме їх інтенсивний розвиток, що простежується в період XVII - XVIII століть [175], переконливо засвідчує стабільне побутування та поширення основних форм церковної монодії, розвиток рукописної традиції, що суголосе літературному рухові на Закарпатті цього періоду, який є "однією із суттєвих сторін загальноукраїнського літературного процесу на західних землях" [94, 126].
У цьому розділі зосередимо увагу на тих заходах та подіях в краї, які сприяли розвитку освіти та культури, простежимо географію поширення рукописних і стародрукованих Ірмологіонів у богослужбовій практиці монастирів, навчальних закладах та парафіяльних осередках, визначимо зв'язки з київською традицією, здійснимо аналіз покрайніх записів Ірмологіонів, як важливих історико-культурних джерел.
2.1. Мукачівські єпископи в розвитку освіти та збереженні східної обрядовості
З давніх часів виховання священиків, дяків відбувалось традиційно при монастирських школах, кафедральних соборах, парафіяльних церквах. Навчання грамоті, основних правд віри, літургічних відправ таких кандидатів відбувалось приватно, у старших священиків, дякоучителів. У процесі прислуговування при парафіяльній церкві засвоювався порядок богослужбових відправ, вивчались основи церковного співу. Як відзначає історик А.Пекар, претенденти на священство, чи дияконство перевірялись і висвячувались єпископами, проте траплялись випадки, що за певну плату допускали до свячень і слабко підготовлених кандидатів, а це, на його думку, привело до занепаду духовного стану як у Західній, так і в Східній Церквах [116, 128].
У Західній церкві помітне піднесення рівня освіти духовенства відбулося з встановлення духовних навчальних закладів, зокрема завдяки реформам і рішенням Тридентійського собору (1563 р.) Однак, у Мукачівській єпархії зберігався слабкий рівень освіченості духовенства навіть з прийняттям Ужгородської унії 1646 року, а для того, щоб відкрилась богословська школа східного обряду пройшло століття [116, 128 - 129].
Збереженні окремі повідомлення щодо заснування шкіл, поширення освіти серед населення в краї, вказують на те, що довший час це питання у Мукачівській єпархії було проблемним і у його вирішенні активну діяльну позицію займали єпископи.
Серед Мукачівських єпископів першої половини XVII століття були освічені і обдаровані особистості, зокрема Іоан Григорович (1627 - 1633), Василій Тарасович (1633 - 1651), які вважалися добрими вченими теологами, обізнаними у вільних мистецтвах, володіли багатьма мовами. Проте їх діяльність, у значній мірі, була обмеженою. У багатьох випадках їх назначення відбувалось за згодою Семигородських князів-протестантів, яким належали замок і Мукачівська домінія на території якої знаходився Святомиколаївський монастир, де проживали владики. Показовим прикладом у цьому є переслідування князем-протестантом єпископа Василія Тарасовича за його унійні переконання, який за різними звинуваченнями був закутий у кайдани і ув'язнений в Мукачівському замку, що засвідчує безправність та залежність духовних осіб від управителів краю.
Деякі факти, що торкаються намагань поширення освіти в той час знаходимо в грамоті князя Габрієля Бетлена, у якій визначались обов'язки єпископа Івана Григоровича, зокрема, "кожного року відвідувати церкви і школи, семінарії, старанно перевіряти знання та моральне життя їх пастирів, будувати школи, гімназії, а там де є церкви, забезпечити їх вчителями і професорами слов'янської, руської, грецької, латинської, єврейської та інших мов" [73, 249-252]. Відносно цих приписів історик М.Лучкай зауважує, що князь "...дав йому завдання будувати школи, утримувати професорів вищезгаданих шкіл, а сам єпископ жив з випрошування, ...тай виховання клиру на той час в основному відбувалося у монастирях" [73, 250].
Більш помітні заходи єпископів у поширенні освіти серед населення краю спостерігаються в післяунійний період, особливо у XVIII столітті. Саме у справі підняття освітнього і матеріального рівня духовенства активну діяльну позицію займали Мукачівські єпископи Йосиф де Камеліс (1689 - 1706), Юрій-Генадій Бізанцій (1716 - 1733), Михаїл-Мануїл Ольшавський (1743 - 1767), Іоан Брадач (1768 - 1772), Андрій Бачинський (1772 - 1809). Зупинимось на деяких фактах, що висвітлюють цю сторону діяльності владик.
За досить короткий час після свого назначення апостольським адміністратором Мукачівської єпархії Йосиф де Камеліс визнав, що головна причина занепаду релігійного життя криється в низькому стані освіченості народу та духовенства [117, 130]. Уся діяльність єпископа була направлена саме на виправлення такого становища, а тому для навчання основ віри він видав у Трнаві "Катехизис" (1698), а для вивчення мови - "Буквар языка словенска"(1699), що закладало основи поширення грамоти серед народу [116, 185-186]. Важливою заслугою єпископа були освітні заходи щодо вдосконалення діяльності церковних шкіл, встановлення грошових дотацій для навчання молоді в Трнавському університеті. Йосиф де Камеліс відстояв право звільнення священиків від кріпацтва та надання їм привілеїв, що мало на меті покращення соціального статусу духовенства. Він також вдосконалив єпархіальне управління, проводив собори, зміцнював матеріальне становище єпархії та монастирів [74, 36 - 116 ].
Вагомими досягненнями на ниві освітніх і релігійних реформ виділяється єпископ Михаїл-Мануїл Ольшавський (1743 - 1767), який домігся значних успіхів у справі утвердження незалежності Мукачівської єпархії, заснував Мукачівську богословську школу, сприяв розвитку шкіл з рідною мовою навчання [75, 13 -