РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ С. З. БОЖКА В КОНТЕКСТІ ДОБИ
2.1. Провідні тенденції розвитку літератури 20-30-х років
Будь-яку літературну постать прийнято розглядати в контексті того часу, на який припадає її життя та творчість. Адже "кожний літературний твір - то не тільки окремий художній факт, а й діючий фактор у загальному літературному процесі. Творчість кожного письменника не просто самостійний струмок у плині літератури, а невід'ємна ланка у загальному нескінченному ланцюгу літературних явищ" [226, 526]. Тому закономірно, що особливості доби накладають свій відбиток на життя й твори митця, що вимагає від дослідника й вивчення самого літературного процесу, і визначення місця, яке посідає в ньому той чи інший письменник. Особливо, якщо це стосується такого суперечливого періоду як 20-30-ті роки ХХ ст.
Літературно-мистецьке життя на Україні у 20-х - на поч. 30-х років було надзвичайно бурхливим, яскравим і в той же час дуже складним та трагічним. Цей період називають Українським Відродженням у літературі та культурі, початок якого прийнято пов'язувати з революцією 1917 року, хоча швидше за все зародки його слід відносити, як слушно зауважує О. Забужко, ще до 1905 року, бо саме перша російська революція "зняла з української літератури пута страшного Емського указу 1876 року" [128, 117]. Саме в 1905 році російська Академія Наук офіційно визнала українську мову та літературу. Недовготривалість небувалого піднесення в українській літературі зумовлена кількома хвилями репресій, через що зазначений період отримав ще й другу, більш трагічну назву - "Розстріляне відродження". Звернення до аналізу цього часу необхідне також тому, що близько 15-ти років напруженого творчого процесу стало для української літератури унікальним явищем - досвід літературного життя, побудованого на наявності безлічі творчих організацій і журналів, розмаїтті художніх уподобань і позицій, стилів та напрямків. Такого творчого піднесення та "всеохоплення" літературою майже всіх сфер життя, не спостерігалося ні до цього короткого періоду, ані ще тривалий час після нього. Можливо, лише на рубежі ХХ - ХХІ століття з'явилися ознаки нового відродження.
"Гарт", "Плуг", "Неокласики", "Аспис", "Аспанфут", "Забой", "Молот", "Трактор", "Жовтень", "Молодняк", ВУСПП, "Комункульт", ВАПЛІТЕ, "Авангард", "Ланка", "Марс", "Літературний ярмарок", "Пролітфронт", "Група А", "Західна Україна", ЛОЧАФ, "Нова генерація", "Юголеф"... - ось далеко не повний перелік тих літературних організацій, які виникли в той час. "На перших порах це були органічні утворення, і їхні стосунки загалом можна визначити як творче змагання, що сприяло розвиткові літератури, посилювало в ній дух шукань", - вважає В. Дончик [119,14].
Необхідність такої кількості літературних угрупувань була продиктована, по-перше, потребою згуртування нових сил літератури й, по-друге, природним для того часу процесом розмежування різних ідейно-естетичних течій, напрямів та стилів. "Кожен письменник брав на озброєння те, що найбільш відповідало його художньо-естетичним уподобанням. Тому таке багатство стилів, жанрів, така неповторність у художньому вирішенні проблем" [222, 65], - зазначає Г. І. Сіпака. Крім того, один письменник міг входити до кількох організацій одночасно або переходити з однієї в іншу у зв'язку з розпадом першої чи незгодою в тих чи інших поглядах. Натомість З. С. Голубєва не вважає чималу кількість літературних угрупувань в Україні 20-х років чимось екстраординарним, бо це "тільки засвідчувало бажання письменника йти в ногу з життям. Проголошене більшовиками будівництво нового соціалістичного суспільства, зрозуміло, вимагало і нового художнього слова, тому в цей час інтенсивно розробляються теоретико-методологічні засади радянської, а вірніше пролетарської (так її тоді називали) літератури" [98, 25]. Незважаючи на подекуди різні погляди на роль літератури, її форми й стилі, усі літорганізації об'єднало ключове надзавдання: відродження літератури, яка б відповідала національному стилю. Дійсно, більшість літературних угрупувань в Україні мусила рахуватися з національним моментом, з нерозв'язаністю завдань національного визволення, а тому усвідомлювала необхідність національної визначеності культури свого народу, важливість творчості рідною мовою. Значна частина українських письменників розуміла роль літератури і свою власну в утвердженні національного буття народу, звідки й черпала свою творчу наснагу. Власне, саме рух за самовизначення, на думку М. Шкандрія, "змусив радянську владу розпочати політику українізації, завдяки якій розквітли мистецтва, а питання культурного розвитку набрали особливої ваги" [254, 9].
Виділяючи ключові особливості цього періоду, дослідники літератури розбивають його ще на кілька етапів, наголошуючи на домінуванні тих чи інших жанрів, стилів, естетичних критеріїв. Так, у першій половині 20-х років превалює поезія - найбільш оперативний вид художньої творчості. У прозі ж переважають малі форми, найпоширенішою серед яких є новела, часто безсюжетна, умовно-романтична, буйно-метафорична; "панують ліро-експресивні форми, фрагментарність, орнаменталізм" [168, 30]. Тож стильовою домінантою прози періоду першої половини 20-х років став ліризм, який проявлявся, у першу чергу, через імпресіонізм та спорідненість із поезією - ритмічність, посилена метафоричність. Крім імпресіонізму, стильова палітра збагатилася символізмом, неоромантизмом, футуризмом, експресіонізмом.
Друга половина 20-х років відзначилася бурхливим розвитком художньої прози, розширенням її тематичних та жанрових меж, тяжінням письменників до "великих" прозових форм. "Логіка емоцій поступається місцем логіці фактів. Міняються засоби створення високої психологічної напруги: розлив ліризму входить в береги, стає, в більшості випадків, додатковим, а не організуючим фактором, як це було в прозі першої половини 20-х років. Психологізм "захований" у самому факті, який ставиться в центр твору. Більш чіткими стають соціальні орі
- Київ+380960830922