РОЗДІЛ 2
ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ
НА ЖИТЛО
2.1. Теоретичні та історичні засади позбавлення права приватної власності
Власність взагалі і власність на житло зокрема можна розглядати як правову, економічну, біологічну категорію. В останньому розумінні власність на житло це психологічний зв'язок, який виникає у людини до свого помешкання, що забезпечує їй фізичне буття. Рідне житло для людини пов'язується з певною територією, сусідами, спогадами життя. Тому питання про можливість позбавлення права власності на цей життєво важливий об'єкт слід ставити дуже відповідально та обережно, оскільки це породжує не тільки матеріальні втрати, але й моральні страждання людини.
Позбавлення права власності, зокрема на нерухоме майно ретельно розглядалось науковцями ще з ХІХ століття. Так з кінця ХІХ століття проблемами припинення права власності займалися Г.Ф. Шершеневич [252], М. Венеціанов [13], Д.І. Мейєр [200], К.П. Побєдоносцев [212], І.О. Покровський [214]. У період з 1920 по 1960 рр. ця проблема вивчалась Г.Н. Амфiтеатровим [118], І.Л. Брауде [135], А.В. Венедіктовим [137]. З 1960 по 1990 р. проблему права власності, зокрема на житлове приміщення, розглядали Ю.Г. Басін [126], В.П. Грібанов [150], Б.М. Гонгало [144], Л.А. Дульньєва [156], В.А. Золотарь [170], О.С. Іоффе [171], В.Н. Литовкін [193], Т.Н.Лісниченко [192], В.П.Маслов [197], І.Б. Марткович [195], П.С. Нікітюк [206], О.А. Пушкін [147], П.І. Седугін [227], Ю.К. Толстой [239], В.Ф. Чигир [249] та інші. В сучасний період дослідження в цьому напрямку продовжують Л.Є. Гузь [151], О.В. Дзера [155], В.А. Золигор [169], П.В. Крашенінников [191], Н.С. Кузнецова [216], Є.О.Мічурін [202], В.М. Нагорняк [204] Є.О. Суханов [235] та інші.
Юридична природа позбавлення права власності цікава у зв'язку з тим, що знаходиться на межі публічного та приватного права. Це питання детально розглянув у ХІХ столітті М. Венеціанов [138]. Проблема вилучення нерухомого майна для державних або суспільних потреб (експропріація) у юридичній науці вважалася особливо важливою внаслідок винятковості цього інституту і приналежності його до двох різних галузей права.
М. Венеціанов розробив три групи теорій, що пояснювали юридичну природу позбавлення права приватної власності. До першої відносилися теорії, що пояснювали юридичну природу експропріації з позицій цивільного права та мали назву приватноправових. Прихильники цієї позиції розглядали позбавлення власності як операцію приватного права, що була примусовою купівлею-продажем. При цьому воля продавця повинна замінюватися або доповнюватися вироком суду, але це повністю знищує операцію. Тому ця теорія не була прийнята юристами, виходячи з того, що вартість майна не визначається власником, і майно може припинити своє існування.
Свої міркування М. Венеціанов обґрунтовував тим, що експропріація належить не до приватного, а до державного права. Ці відносини носять публічний характер, оскільки є одностороннім актом держави, його адміністративним заходом, за допомогою якого держава втручається у сферу приватних інтересів і проводить в них зміни за допомогою законів. Із цього випливали ще дві групи теорій.
Друга група побудована на принципах публічного права. Вона відносить до публічного права: вторгнення держави в сферу приватних інтересів, виплату компенсації власникам, обов'язок власника підкорятися примусовому відчуженню і позбавлення власності лише на підставі закону. Третя мала змішаний характер і пояснювала примусове відчуження з точки зору як приватного, так і публічного права [138, с. 139].
Проблема юридичної природи позбавлення власності знаходить місце і в сучасних юридичних працях. Так, на думку У. Маттеі, існують такі види примусової передачі майна, які практично повсюдно дотримуються складної процедури, встановлюваної державою, зважаючи на можливий конфлікт інтересів суспільства і права власності індивіда. Інші види примусової передачі власності є завершальним епізодом в інших правових процедурах, наприклад, у кримінальному процесі або в процедурі банкрутства, де має місце примусове, крім волі власника, відчуження майна на користь будь-якої іншої особи, самої держави у разі покарання в кримінальному порядку або кредиторів оголошеного неспроможним власника. В першому випадку юрист швидше за все подумає про так зване вилучення майна (taking) або експропріацію на користь суспільства. Обидва із згаданих випадків примусового перенесення права власності, врегульовані нормами публічного права, хоча і вкрай важливі для сучасної юриспруденції, звичайно, залишаються без уваги, особливо в цивільно-правовій традиції, в наукових працях, присвячених майновому праву [199, c. 159].
Слід погодитися з тим, що у цивільному праві мало уваги приділяється позбавленню права приватної власності. Примусові підстави позбавлення права приватної власності, за загальним правилом, відносять до підстав виникнення права державної власності (що ближче до природи адміністративного права), і тим самим цивілісти уникають проблеми пояснення вторгнення публічних механізмів до цивільно-правового матеріалу. Цивільне право через певний предмет правового регулювання не може впоратися з різними шарами правового матеріалу, так само як адміністративне та інші галузі публічного права не можуть дати відповіді щодо єдиної природи правового матеріалу позбавлення. Можливість проникнення у приватне право елементів публічного права описує С.С. Алексєєв: "наряду с "вкраплением" в ткань гражданского права публично-правовых элементов, надо иметь в виду и то обстоятельство, что гражданские законы существуют в комплексе с законами публичного права" [117, с. 58].
Безумовно, в цілому інститут права власності має цивільно-правову приналежність незалежно від того, що окремі його правові норми належать до різних галузей права [211, c. 3]. Тому примусове позбавлення права приватної власності відноситься до норм приватного права, а процес їх застосування можна віднест