розділ 2). Існують і інші технічні системи для виміру параметрів ходи, але вони, здебільшого, є складними у використанні і потребують спеціальної підготовки персоналу, як правило - науковців [87, 88]
1.3. Зміни ходи при захворюваннях нервової системи.
Розлади ходи є поширеною презентацією різних неврологічних патологій, особливо в період розвитку та в похилому віці, хоча відсутність визначених критеріїв та дефініцій утруднює достовірні оцінки розповсюдженості феномену в популяції [89]. Вперше поширеність розладів ходи була оцінена при огляді неврологом групи добровольців старших 60 років в Durham, Північна Кароліна, США: 15% [90]. Більш пізні дані надійшли з Бостонського дослідження: ненормальна хода, визначена як човгання чи утруднення з розворотами, виявлена у 15% в популяції віком 67 - 74 роки, 29% у тих, хто мав вік 75 - 84 роки і 49% у старших 84 років [91]. Безумовно, частота розладів ходи є значно вищою у хворих, що госпіталізуються, чи знаходяться під наглядом вдома: за оцінками, до 50% хворих [89].
Іншим підходом до оцінки поширеності розладів ходи в популяції є аналіз падінь. Відомо, що причиною падінь (особливо повторних, звичних) є порушення балансу та функції ходи. Дослідження твердять, що 30% людей, старших 65 років падають принаймні раз на рік. 10 - 15% падінь призводять до травм, а 5 - 10% - до переломів. Щорічно внаслідок падінь в США відбувається понад 200000 переломів стегна і відповідна кількість переломів рук. Падіння є найчастішою причиною смерті у віці після 70 років [93].
L. Sudarsky (1997) наводить такі дані у спеціальному дослідження етіології розладів ходи в загальній неврологічній практиці (120 хворих, старших 65 років, які були направлені з невизначеними розладами ходи для діагностики; пацієнти з геміпарезами, встановленою хворобою Паркінсона, ті, що приймали нейролептики та мали ортопедичну патологію не включались у дослідження) [92]. Найчастіше були встановлені діагнози мієлопатії (16,7%), паркінсонізму (11,7%), множинних інфарктів мозку (15%), сенсорного дефіциту (18,3%), а також гідроцефалії та мозочкової дегенерації (по 6,7%), токсико-метаболічних порушень (2,5%) і психогенних розладів (3,3%). Від 10 до 20% випадків залишились нез'ясованими по причині, незважаючи на повторні дослідження, включаючи нейровізуалізацію. В 28% випадків розлади ходи були мультифакторіальними.
Метою будь-якого аналізу ходи є встановлення типу розладів та нозологічної приналежності, тобто причини та механізму порушень. Було б недоцільно намагатись проаналізувати весь загал літератури, присвяченої розладам ходи при численних неврологічних захворюваннях та пошкодженнях нервової системи. Описання окремих синдромів в літературі є, по-перше, несистематизованими, такими, що відбивають досить вільні погляди авторів, а, по-друге, різноманітність підходів, технічних та методологічних засобів, що використовуються, параметрів, які беруться до уваги настільки широке, що навіть в межах однієї патології можна знайти роботи і описання, що присвячені різним аспектам ходи та балансу і які важко порівнювати.
Тому логічним вбачається розглянути основні засади класифікацій розладів ходи при неврологічній патології, хоча до цих пір загальної, узгодженої класифікації не існує. В подальшому будуть розглянуті дві основні роботи оглядового характеру, що містять ключові пропозиції у відношенні систематизації розладів ходи. Це, насамперед, колективна робота провідних світових фахівців у цій галузі неврології J. Jankovic, J.G. Nutt & L. Sudarsky (2001) [93].
Автори пропонують два основних підходи - перший з них характеризує малюнок ходи з феноменологічних позицій, за основними проявами і розділяє її на наступні категорії: геміпаретична, парапаретична, сенсорна хода, степаж, скорочений крок, апраксична, пропульсивна чи ретропульсивна хода, атактична, хода з розкачуванням, дистонічна хореїчна, анталгічна, хода при головокружінні і істерична (психогенна) хода. Оскільки клінічні прояви в окремих випадках можуть перекривати вказані вище категорії, така класифікація призначена для полегшення комунікації між лікарями і може полегшувати етіологічний діагноз чи встановлення окремого патогенезу того чи іншого розладу. Але в межах однієї етіології можуть зустрітися прояви різних категорій: при хворобі Паркінсона пацієнт поряд з уповільненням ходи та човганням може мати ознаки хореїчної чи дистонічної ходи, якщо він страждає на ускладнення леводопної терапії. Так саме, як пацієнт з дитячим церебральним паралічем і ведучим у клінічному прояві парапарезом може страждати на атетоз, дистонію чи хорею.
Анатомо-клінічний підхід у класифікації розладів ходи передбачає виділення трьох основних типів: (а) лобні розлади ходи, (в) кортико-базальні розлади ходи і (с) субкортикальні розлади ходи. Фронтальні розлади ходи, комбінація локомоторних порушень і нестійкості, описуються у різних термінах, включаючи "атаксію Bruns'а", "скорочені (мілкі) кроки", "артеріо-склеротичний паркінсонізм", "паркінсонізм нижньої половини тіла" (lower body parkinsonism), "судинний паркінсонізм" і "апраксію ходи" [95 - 97]. Такий тип розладів викликається інфарктом передньої мозкової артерії, мультиінфарктним ураженням, субкортикальною артеріосклеротичною енцефалопатією (хвороба Бінсвангера), нормотензивною гідроцефалією, хворобою Альцгеймера, кортико-базальною дегенерацією і іншими двосторонніми ураженнями лобових часток мозку [98 - 100].
Клінічно хода характеризується скороченням кроку, порушенням стояння та опору (розширена чи звужена база опору, перехрещення ніг), моторними блоками (замороження під час ходи, ініціації), втратою балансу, рівноваги (неспроможність встати без підтримки), постуральною неузгодженістю (при вставанні витягування замість згинання тіла та ніг), ригідністю тулуба та ніг (військова хода, розігнута), апраксією ходи (утруднення виконання кроку, тесту на колові рухи ногами), мінімальним покращенням чи відсутністю такого при командах чи допоміжних завданнях. Ас