РОЗДІЛ 2
БЕЛЕТРИСТИКА Р. КУПЧИНСЬКОГО
Трилогія "Заметіль" Р. Купчинського з перших днів появи на літературному обрії була відзначена неабиякою увагою дослідників. Цього не можемо сказати про малу прозу письменника, зокрема на стрілецьку тематику. Порівняно нещодавно здобулися на літературознавчу оцінку "Мисливські оповідання" [144, с. 289-296]301. Найбільше критики (праці Б. Бойчука [94, с. 9-11]302, І. Приходько [186, с. 157-179]303, Р. Доценка [31, с. 170-173]304, Т. Салиги [156, с. 8-34]305) мають різнотематичні прозові твори та афоризми зі збірника "Невиспівані пісні". Тому закономірно, що у цьому розділі буде проаналізовано художній світ белетристики Р. Купчинського на рівні малої та великої епічних форм, їх жанрові особливості. До аналізу залучатимуться прозові твори на стрілецьку тематику, епіка зі збірки "Мисливські оповідання" та "Невиспівані пісні", цикл афоризмів "Терпкі думки" і трилогія "Заметіль".
2. 1. Мала проза як вияв родо-видового синтезу публіцистики, мемуаристики, белетристики
Прозові твори Р. Купчинський писав упродовж усього життя. Як прозаїк він народився під час Першої світової війни. Його "стрілецькі історії": спогади, оповідання, нариси, есе, хроніки - публікувалися в тогочасній періодиці ("Стрілець", "Червона Калина", "Шляхи", "Діло", "Українське слово" та ін.) і відображали події з фронту, побут стрільців, їхні мрії та сподівання.
У художньому світі цієї малої прози, з одного боку, легко побачити настанову автора стати літописцем національного змагу в хроніках стрілецьких буднів - у боях, в окопах, під час затишшя, у запіллі. З іншого, - це був "пристрастю доточений світ", продовження у слові українського космосу катастрофічного часу. Як влучно висловилася С. Андрусів, "за наявності кризи національної ідентичності, загрози втрати самототожності нації, а з нею і самототожності її літератури, митець, письменник ... намагається усунути цю кризу, відновити й оновити національний мезокосм, космо-психо-логос і, водночас, він сам є продуктом і віддзеркаленням цієї кризи [1, с. 45 ]"306. Історичні обставини бездержавного буття українського народу з кінця ХVІІІ ст. змінилися на початок ХХ ст. Тоді знову постало перед українською культурою нове випробування на міцність і національну ідентичність.
У художньому світі прози Р. Купчинського реалізувалися його зусилля зберегти національний образ світу, його "Космо-Психо-Логос" у вихорі війни через значущі для українського світогляду концепти великого і малого дому. У свідомості українського стрільця-героя вони перебувають в опозиції до антипростору Росії як вираз галицького інстинкту частини від цілого.
У художній візії малого дому Купчинського бачимо не тільки рідну домівку, "малу батьківщину". Це підтверджують спостереження культурологів, що в священичих родинах часті переїзди не сприяли прив'язаності свідомості до одного Дому, бо "вироблялось переживання дороги як Дому, а відтак Великого Дому [Там само, с. 103]"307. У візії Купчинського-епіка бачимо мілітарну родину, вояцьке побратимство, кращі риси якого розкриваються авторові і в поході, і на привалі. Саме українське військо в культурологічних студіях вважають "мілітарною репрезентацією етнопростору і політичних та ідеологічних центрів поза власну територію [Там само. - С. 71]"308.
В оповіданні про здобуття Києва автор у формі антитези вимальовує образи двох українських армій: "Галицька Армія, що в подертих черевиках перейшла Збруч, дійшла до Києва боса але побідна, обдерта але здисциплінована, скривавлена, але бадьора, з ореолом геройства замісць шоломів. Наддніпрянська Армія, що змагалася весь час не тільки із навалою північних полчищ, але й з анархією отаманщини, ворожістю міста і байдужістю села, дійшла до Києва здорова й обновлена, блиснувши перначем великого подвигу перед очима неслухняних, неприхильних і байдужих [110]"309.
У спомині "Весна на становищах" Р. Купчинський подає зовсім інший ракурс представлення діяльності військового підрозділу. Тут змальовано січове стрілецтво у ставленні до цивільного населення. Автор захоплено пише про те, як стрільці навесні "побілили чистенько домівки, обробили городці, посадили городину і цвіти, і село прибрало знов мирний характер [27, 1916, ч. 107, с. 1]"310. Парадоксальність на перший погляд невмотивованої господарності, домовитості стрільців підкреслюється наступним "кадром" зі стрілецького життя, де відтворено епізод прощання двох полків перед боєм: "Здається, звикли до всього. А щоб не було чи так сумно, чи так страшно, говорять товаришам, які залишаються: "Доля всюди знайде тебе. Хоч і крийся під землею...[Там само]"311. Очевидно, що простір землі як образ Великого Дому поступається тут перед простором Малого Дому, знаками якого є будинок, родина. У цитованому образку помітна майже ритуальна дія відновлення того малого світу перед обличчям смерті. Подібну тяглість до родинного дому знаходимо у нарисі про відбудову сільської купальні, де автор надзвичайно детально описує миротворчі дії стрільців [119, с. 120]312. Р. Купчинський називає імена керівників, вказує на тривалість робіт, з фотографічною точністю передає інтер'єр купальні, що формує стиль документальної прози.
У теорії етнопсихології по різному оцінюють концепт "Великої України". Так С. Андрусів стверджує, що у ХІХ ст. образ Галичини у свідомості галичан був як малий і вузький, замкнений світ на краю двох світів, де з одного блоку є "Велика Україна", частиною якої відчула себе "мала" Галичина, з другого знаходиться велика Габсбурзька імперія [1, с. 103]313. Натомість М. Шлемкевич вважає, що поняття "Велика Україна" образливе, бо передбачає чиюсь малість [253, с. 8]314. Більш переконливою, на нашу думку, є позиція С. Андрусів, яка доводить, що цей стереотипний вербалізований образ в галицькій свідомості не мав негативного відтінку, а навпаки був відчуттям свого простору, усієї України [1, с. 91]315. Тому так важливо правильно розуміти образ "Великої України" у контексті оповідань про визвольні змагання і походи У