РОЗДІЛ 2
МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СЛУЖБОВОЇ ТАЄМНИЦІ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
2.1. Поняття та структура механізму адміністративно-правового забезпечення службової таємниці в органах внутрішніх справ
Стрімкий розвиток засобів обчислювальної техніки, зв'язку та телекомунікацій створив нові можливості для включення інформації в суспільний обіг. Інформаційні відносини виникають у сфері, пов'язаній із створенням, рухом та використанням інформації в суспільстві й державі. Проте ця сфера суспільних відносин є ще не достатньо розвиненою в Україні. Оскільки, політика уряду колишнього СРСР була спрямована в основном на створення великих інформаційних систем, що мали на меті забезпечення інформацією державних органів, а громадянин - основний споживач інформації - знаходився поза увагою.
Національна система органів державної влади формувалась на радянських принципах. Функції радянського Головліту, відповідального за формування Переліку відомостей, заборонених до опублікування відкритим друком, яким надавався гриф "ДСК", було покладено на Головне управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Кабінеті Міністрів України (у подальшому реорганізовано у Державний комітет по охороні таємниць у пресі та інших засобах масової інформації). Останнє, як правонаступник радянського Головліту, мало займатися питаннями правового регулювання інформації з грифом "ДСК", отриманої у спадок. Саме завдяки його зусиллям постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 1992 р. № 419 було затверджено Положення про порядок підготовки матеріалів, призначених для відкритого опублікування, до якого входив і перелік відомостей, заборонених до відкритого опублікування у різних галузях (сам нормативно-правовий акт має гриф "ДСК").
В органах державної влади носіям інформації, що підпадали під названий перелік, почали надаватися різні грифи обмеження доступу, серед яких: "не для друку", "опублікуванню не підлягає", "конфіденційно", "для службового користування". Ліквідація у 1994 р. Державного комітету по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації призвела до того, що існуюча слабка державна політика стосовно захисту інформації з грифом "ДСК" взагалі зникла. Наявність значного масиву інформації з грифом "ДСК", так й з іншими обмежувальними грифами, обіг якої залишався нормативно неврегульованим і, по суті не контрольованим, що призвело до виникнення непоодиноких фактів її оприлюднення, передачі за кордон тощо [135, с. 133].
Ситуація змінилася вже 1998 р., коли Кабінет Міністрів України затвердив Інструкцію про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави (постанова № 1893 р.). Відтоді, як зазначають науковці, тиражовані документи, видані з грифом "ДСК" до 1991 р., а також тиражовані документи, випущені у світ у різний час з іншими обмежувальними грифами, крім грифів "службова таємниця", "таємно", "цілком таємно" та "особливої важливості", почали розглядатися як відкриті документи за наявності письмової згоди організацій, що їх підготували, або правонаступників останніх. Тиражовані документи, що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше з грифом "ДСК" або з нумерацією кожного примірника тиражу, а також всі документи органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів без грифів обмеження доступу, але не опубліковані у офіційних виданнях, з яких знято грифи секретності, стали матеріалами, що містять відомості обмеженого поширення з грифом "ДСК" [135, с. 134].
На етапі становлення української держави проблема забезпечення прозорості в діяльності органів влади є однією з основних перешкод, які стоять на шляху розвитку демократичного суспільства. Прозорість влади, зазначає М.І. Сисоєнко , є необхідною умовою забезпечення передбачених Конституцією України прав громадян на інформацію та участь в управлінні державними справами, при порушенні цих прав, суспільство втрачає довіру до влади [289, с. 493].
Конституцією України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Також кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежено законом лише у передбачених ч. 3 ст. 34 Конституції України випадках.
Конституційні положення визначають межі інформаційної свободи особи, яка має дві сторони: зовнішню та внутрішню. На думку М.І. Сисоенка, зовнішня сторона інформаційної свободи особи виявляє її положення відносно інших суб'єктів інформаційних відносин. Права, які складають зовнішню сторону інформаційної свободи, реалізуються за волею особи та не можуть бути їй нав'язані. Внутрішня сторона інформаційної свободи визначає сферу імунітету особистості. Права, що складають цю сторону інформаційної свободи, не потребують для своєї реалізації проявів волі особистості. Вони належать людині від народження в силу її правосуб'єктності [289, с. 493]. Підтримуючи цю думку, М.С. Демкова та М.В. Фігель основою права на свободу інформації вважають відкритість, під якою розуміється відсутність перешкод в одержанні інформації і можливості інформувати інших, тобто можливість шукати, запитувати, одержувати, а також передавати і поширювати інформацію. Це - можливість людини одержувати інформацію не тільки щодо себе самої (якщо така інформація є в певних організаціях чи установах), але також щодо соціальних, політичних та інших питань. Це правило руйнує бар'єр між потребою в інформації і реальному доступі до неї [45, с. 5].
Для забезпечення свободи інформації та запровадження принципів вільного доступу до документів у сфері державного управління Міжнародна організація "Articl