РОЗДІЛ 2
ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВ ПІДПРИЄМЦІВ
2.1. Примус боржника виконати свій обов'язок у натурі як договірний зобов'язально-правовий засіб захисту прав підприємців
Одним із договірних зобов'язально-правових засобів захисту є примус боржника виконати свій обов'язок у натурі. Цей засіб захисту використовується поряд з іншими засобами захисту майже у всіх країнах. Визнає такий засіб захисту і ЦК України. Так, у ч. 2 ст. 16 одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов'язку в натурі [169]. Законодавче закріплення цього засобу захисту є важливим та необхідним, адже, укладаючи той чи інший договір, сторона (у нашому випадку підприємець) звичайно є зацікавленою у його виконанні контрагентом. Якщо одна із сторін порушує свої договірні обов'язки, вона, таким чином створює певні незручності для іншої сторони, адже остання вимушена шукати іншого контрагента, у зв'язку з чим втрачаються час, кошти, руйнується довіра контрагентів один до одного. Останнє є, на наш погляд, найгіршим наслідком, адже в такому випадку стає необхідним докладання певних додаткових зусиль для налагодження стосунків.
Звичайно ж потерпіла сторона може звернутися до інших засобів захисту, таких, наприклад, як застосування заходів договірної відповідальності та розірвання договору. Але ці засоби захисту не завжди є адекватними і відповідають інтересам потерпілої сторони. Примусити боржника виконати свій обов'язок за договором у натурі означає винесення судом рішення, згідно з яким винна сторона, що взяла на себе певні обов'язки, укладаючи той чи інший договір, повинна їх виконати. Іншою формою такого примусу може бути опосередкована форма, що полягає у такому: суд виносить рішення, згідно з яким контрагенту, що не виконав свого обов'язку за договором, забороняється здійснювати ті ж самі дії, які були предметом порушеного договору щодо інших осіб. Друга форма примусу боржника виконати свій обов'язок в натурі є найбільш розвинутою у країнах загального права, де вона має назву судового наказу. У нашій країні зазначена форма не знайшла свого поширення та законодавчого закріплення.
Незважаючи на всі свої переваги, примус сторони до виконання її обов'язку за договором у натурі не є універсальним засобом захисту прав потерпілої сторони, адже його застосування не завжди можливе. У країнах загального права досить розробленим є питання щодо випадків неможливості винесення рішення про виконання в натурі:
- рішення про виконання в натурі не може бути винесено, якщо адекватним засобом є відшкодування збитків;
- правило про виконання в натурі не може бути застосоване в безоплатних договорах, незалежно від того, у якій формі ці договори укладені, адже для того, щоб вимагати виконання в натурі, сторона має довести, що вона надала належне зустрічне задоволення;
- виконання в натурі неможливе, коли виконання зобов'язання носить тривалий характер. Це пояснюється тим, що суд не може в цих випадках протягом тривалого часу здійснювати нагляд за виконанням договору;
- суд не може примусити зобов'язану особу до реального виконання договору особистого найму або надання послуг. В обґрунтування цього положення наводиться посилання на те, що суд не може примушувати людей до особистого спілкування проти їх бажання;
- суд не може винести рішення про реальне виконання договору у тих випадках, коли сторони знаходяться в неоднаковому стані щодо можливості застосування до них такого рішення, тобто коли до однієї із сторін неможливо винести рішення про виконання в натурі [4, с. 365; 69, с. 267; 135, с. 664; 160, с. 261].
У вітчизняній доктрині немає такого детально розробленого переліку умов, за яких пред'явлення позовів про примусове виконання боржником обов'язку в натурі є неможливим. З аналізу статей ЦК України можна зробити висновок, що з переліку умов, за яких у країнах загального права не буде задоволено позов про примус боржника виконати свій обов'язок у натурі, деякі можуть бути застосовані у вітчизняній системі права, а деякі - ні. Так щодо неможливості винесення судом рішення про примус боржника виконати свій обов'язок у натурі в безоплатних договорах. Такими, за вітчизняним цивільним законодавством, є договір дарування та можуть бути договори позички (якщо сторони прямо домовились про це - ч. 2 ст. 827 ЦК України), зберігання (ч. 4. ст. 946 ЦК України), позики (ст. 1048 ЦК України).
Вважаємо, що для пред'явлення вимоги про виконання в натурі не існує залежності від надання належного зустрічного задоволення, адже існує укладений між сторонами договір, у якому вони зобов'язалися виконувати свої обов'язки (навіть якщо ці обов'язки належать лише одній стороні). Визнання цього сприятиме укріпленню поваги з боку суб'єктів цивільного права до договірної дисципліни, завдяки чому вони будуть виконувати взяті на себе зобов'язання.
У безоплатних договорах обов'язок із боку кредитора виконати свій обов'язок в натурі існує в договорах, що укладаються з умовою виконання такого обов'язку в майбутньому. У такому разі друга сторона може вимагати виконання цього обов'язку. Так, згідно з ч. 2 ст. 723 ЦК України у разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановлених договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, обдарований має право вимагати від дарувальника передання дарунка (тобто виконання обов'язку в натурі) або відшкодування його вартості [169].
Аналогічні правила закріплені і щодо договору зберігання. Цей вид договору є чинним із моменту передання речі, адже й обов'язок зберігання виникає після передання речі. Але коли було укладено договір, згідно з яким зберігач зобов'язаний прийняти річ на зберігання в майбутньому, він зобов'язаний виконувати цей свій обов'язок, тобто до нього може бути пред'явлена вимога про виконання обов'язку в натурі. Оскільки законодавець не визначився щодо особливих правових наслідків невиконання обов'язку про прийняття речі на зберігання, можуть бути застосовані загал