Ви є тут

Польська література в українській письменницькій критиці ХХ ст.: особливості рецепції та інтерпретації

Автор: 
Дирибало Оксана Іванівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U004009
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Рецепція Адама Міцкевича
в українській письменницькій критиці
2.1. Революційність Адама Міцкевича як проблема інтерпретації
У своїй засадничій статті «Проблеми творчості» (1910) М. Євшан писав, що
мистецтво стає «елементом наскрізь революційним», коли почне пропагувати нові
правди, нові кличі. Тоді воно «говорить про потреби часу», закладає підвалини
нового життя, вносить у нього свіжий струмінь. Кожна нова літературна
ґенерація, кожний новий мистецький напрям «сповняє один супроти другого таку
роль. Нова нищить традиції старої, валить її богів, позбавляючи їх сили в
дійсному житті, і лишаються храми порожніми» [105, с. 16]. І. Франко ще раніше,
в 1893 році, у статті-рецензії «Нове видання творів Міцкевича» писав про
революційність, а звідси і несприйняття нових мистецьких пошуків і напрямів,
які уже традиційно означуються термінами «злочинний», «ворожий батьківщині»,
«ворожий костелові і державі». Зауважуючи, що завжди «так було» і «так буде»,
І. Франко заохочував вірити «новим зорям» [253, с. 29].
«Наскрізь революційним явищем» інтерпретували письменники-критики поезію
А. Міцкевича, який кинув виклик «ситій рутині» польського класицизму, що
вважала «злочином і божевіллям усе те, чого вона не розуміє або що лише порушує
її спокій і підкопує її авторитет» [253, с. 30]. М. Чернишевський свого часу
був змушений написати, що коли у поляків з’явився А. Міцкевич, то для них уже
зайвою була поблажливість європейських критиків: не визнавати польську
літературу означало б тільки визнати «власну дикість».
Осмислення творчості А. Міцкевича займає помітне місце у письменницькій критиці
ХХ ст. Спостереження С. Яковенка стосовно епохи модернізму («… Статус Адама
Міцкевича як першого пророка залишався непохитним» [274, с. 265]) є актуальним
для письменницької критики протягом ХХ ст. Маємо на увазі насамперед ювілейні
та оглядові статті, публіцистичні виступи, есе М. Рильського, М. Бажана,
Д. Павличка, Ю. Андруховича та ін. Щоб виявити загальні риси інтерпретації
революційності А. Міцкевича, потрібно бодай нагадати, яке місце посідав автор
«Пана Тадеуша» в українській суспільній свідомості.
Рецепція А. Міцкевича в Україні великою мірою зумовлювалася ставленням до нього
Т. Шевченка. Саме від Т. Шевченка, як зауважує О. Астаф’єв, історію рецепції
творчості А. Міцкевича можна уявити «як осяяний спалахами образної і наукової
думки шлях до А. Міцкевича…» [7, с. 14]. Відомі факти зацікавлення Т. Шевченка
його творами, спроби їх перекладів українською мовою. «Кілька разів брався він
до перекладу ліричних п’єс Міцкевича, – згадував О. Афанасьєв-Чужбинський, –
але ніколи не закінчував і рвав на дрібні шматочки, щоб і згадки не лишилось.
Деякі вірші виходили дуже вдало, але тільки-но якийсь здавався йому важким і
неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи» [8, с. 92].
Незважаючи на те, що український поет загалом не збирав книжок, твори Міцкевича
були у нього настільними [Див.: 19, с. 293]. До того ж «не одну річ» польського
романтика він «умів напам’ять» [112, с. 250]. Цікаво й те, що перед арештом
1847 р. Шевченко через кириломефодіївця М. Савича передав Міцкевичу в Париж
рукопис поеми «Кавказ» [165, с. 151]. Саме в той час А. Міцкевич, як стверджує
Ю. Бойко, налагоджував революційно-міжнаціональні зв’язки в Європі, а отже, «у
світлі цього факту розсуваються рямки еволюційної програмовости Шевченка,
розкривається намір Шевченка включитися у спільний фронт молодих
національно-визвольних рухів, і історичне значення поеми «Кавказ» – виростає»
[21, с. 55]. Проте не в «Кавказі», а у «Сні» («У всякого своя доля…») вбачали
дослідники вплив Міцкевича, особливо його «Дзядів», на українського поета. Так,
М. Зеров вважав, що «уступ третьої частини «Petersburg» і відбився на
Шевченковій поемі», зокрема ремінісценції відчуваються в деталях урбаністичного
пейзажу, в описі пам’ятника Петрові, в картинах військового параду, в
міркуваннях про будівництво північної столиці тощо [Див.: 114, с. 166?168].
Але, з іншого боку, немає жодних підстав говорити про пряме чи приховане
наслідування Т. Шевченком свого польського попередника, бо має цілковиту рацію
Ю. Бойко, коли наголошує, що ідейний і мистецький бік задуму поеми «Сон»,
запозичений в А. Міцкевича, Т. Шевченко «розвиває далі широко і сміливо,
перевершуючи автора «Дзядів» у різносторонності, в обсяговості картини
Російської імперії, в сатиричній пластичності, в непримиренності до цілого
російського світу» [21, с. 56]. Є. Нахлік вважає звернення поета до
тексту-донора загалом характерною рисою психології творчості Т. Шевченка, його
схильністю до оригінального перетворення первинної інформації, наповнення її
новими смислами, власними художніми візіями [Див.: 179, с. 99-100]. Одразу
підкреслимо тут, що в інтерпретаціях революційності А. Міцкевича
письменники-критики також відштовхувались від типологічної паралелі «Міцкевич –
Шевченко». В останнє десятиліття вона дещо розширилась і трансформувалась в
есеїстиці Д. Павличка, Є. Сверстюка, Оксани Забужко, Ю. Андруховича у паралель
«Шевченко – поляки» – з акцентацією на революційності Шевченкового
«запрошування» до відновлення «золотого віку» в українсько-польських стосунках.
Так, Ю. Андрухович в есе «Shevchenko is OK» у спеціальному розділі під назвою
«Поляки», розкриваючи сутність польського чинника у творчості українського
поета, акцентує, що він «став свідком польської революції» і що «саме студент –
поляк був єдиний, хто потрапив під арешт за свою екстремальну промову
(польською мовою) на похороні Шевченка в Петербурзі» [4, с. 152-153].
Ю. Андрухович не оминає припущень літера