РОЗДІЛ 2.
СПЕЦИФІКА ОПРИЯВНЕННЯ ПЕРШООБРАЗІВ КОЛЕКТИВНОГО ПІДСВІДОМОГО
Українські літературознавці довели, що застосування надбань світової архетипної
методології до вивчення літератури дозволяє «значно розширити можливості
інтерпретації [...] відомих творів, що увійшли у традиційний національний
канон...» [143, с. 3]. Так, Л. Левчук наголошує, що застосування психологічних
моделей аналітичної психології поглибило розуміння внутрішнього світу
письменників, зруйнувало спрощене уявлення про визначальну роль досвіду в
художній творчості. Сучасне літературознавство юнґіанської орієнтації, як пише
дослідниця, «спромоглося в нетрадиційному ключі глибоко «проанатомувати»
стимули і мотиви літературної діяльності» [127, с. 182—183]. Сучасні вчені
наголошують, що основні сюжетні моделі в українській класичній літературі мають
здебільшого архетипний характер, а не наслідують дійсність, як вважали раніше:
«Українські класики ХІХ ст. з їхньою вибірковою обсервацією суспільного життя,
легковаженням скрупульозного побутописання та помітною тенденційністю й поготів
не заслуговують на таку дефініцію [реалізм. — Д. Ч.]» [165, с. 21].
На наше переконання, архетипне прочитання творчості Г. Квітки-Основ’яненка та
С. Річардсона, О. Ґолдсміта, Л. Стерна значно увиразнить національні та власне
мистецькі засади творчості українського й англійського сентименталізму.
Ще Г. В. Ф. Гегель стверджував, що дух народу формує субстанцію кожної окремої
людини і резюмував про вплив, що його національний характер здійснює на художню
творчість [52, с. 360—361]. За О. Кульчицьким, в українському світосприйнятті
важливу роль відігравало колективне несвідоме [123, с. 55]. Роль несвідомого в
національному характері українців розглядав і В. Янів, оперуючи поняттям
«соціальні інстинкти» [227, с. 221—242].
Е. Нойманн зауважував, що культура будь-якої нації визначається дією в її
рамках архетипного канону, який являє собою її найвищу цінність та який
організовує її релігію, мистецтво, свята та повсякдення [159, с. 381]. Учений
мав на увазі, зрозуміло, не «національні архетипи», а відображення світового
колективного підсвідомого у національних символах та образах, повторюваність і
значущість яких і складає архетипний канон нації. Так, центром архетипного
канону українців є архетип Великої Матері.
Сучасні дослідники виділяють архетипи, у яких зафіксовано не універсальну
пам’ять людства, а досвід окремої нації, культуру та міфологію й відповідно
розглядають світову літературу як архетипну проекцію колективного підсвідомого,
а національні літератури — як проекції національних міфів [126, с. 291—292].
М. Лановик підкреслює, що «як неможливо проникнути в чиюсь свідомість, також не
можна проникнути в національне підсвідоме. Можна лише спостерігати деякі його
вияви» [126, с. 277]. Таким чином, основну увагу ми зосереджуємо на вияві й
тлумаченні універсальних архетипів, які виступили домінантними в літературі
сентименталізму з його переорієнтуванням із просвітницького раціоналізму (культ
розуму) на просвітницький ірраціоналізм (культ серця).
Типологічне зіставлення прозових творів Г. Квітки-Основ’яненка та англійських
сентименталістів доцільне, на нашу думку, й тому, що в них простежуємо
сходження на архетипному рівні. Відомо, що для архетипів, вкорінених у тексти,
властиві й відмінності, які зумовлені культурно-національними,
суспільно-історичними та індивідуально-авторськими чинниками. Спільний
архетипний первень творів досліджуваних письменників дасть змогу говорити про
загальні особливості українського та англійського сентименталізму.
У традиційному квіткознавстві побутує усталений стереотип інтерпретувати
почуттєвість, чутливість, вразливість і надмірну емоційність персонажів
письменника як виключно похідні від сентиментального характеру самого
українського народу. Ще М. Костомаров вважав, що повість «Маруся» є
реалістичною, а її головна героїня не ідеалізована автором, а взятий із життя
прототип. Відповідно, у творі правдиво зображено «малоруське серце», якому
іманентно властива почуттєвість: «Маруся цілковито можлива в Малоросії» [117,
с. 288]. Тієї ж думки дотримувалися такі дослідники другої половини ХІХ ст., як
М. Плевако, О. Дашкевич, Ом. Огоновський.
Традицію пояснювати ідеалізацію образів-характерів у сентименталістських творах
Г. Квітки-Основ’яненка впливом народнопісенної традиції та загалом фольклору
продовжив в українському літературознавстві і Д. Чижевський. Він припускав, що
сам письменник, можливо, й не помічав відмінності сентименталізму своїх творів
від зразків цього напряму в російській і західноєвропейських літературах:
«Чутливість Квітки найшвидше випливає з української народної вдачі та пісенної
традиції… І Квітка, і Котляревський, якщо вони, справді невеликою мірою,
підлягали впливам російського сентименталізму або відповідних західних течій,
мабуть, навіть не помітили усієї відмінності цих течій від їх власної, в основі
класичної літературної традиції…» [212, с. 404] [Примітка.
Концепція про фольклорні витоки сентименталізму в творчості
Г. Квітки-Основ’яненка розгорнуто викладена у працях О. Гончара: Значення
фольклору у формуванні творчого методу Г. Ф. Квітки-Основ’яненка // Дослідження
з літературознавства та мовознавства : [зб. наук. праць викладачів та
аспірантів філол. факультету] / Київ. ун-т. — 1960. — № 1. — С. 5—13;
Фольклорна атмосфера повісті «Маруся» // Рад. літературознавство. — 1968. — №
11. — С. 31—47; Фольклорні мотиви і образи у творчості
Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1833—1843 рр.) // Рад. літературознавство. — 1969. —
№ 11. — С. 26—41; Біля джерел українського реалізм
- Київ+380960830922