розділ 2
Сутність та особливості
міжкультурної комунікації в сучасному світі
2.1. Основні форми міжкультурної комунікації
Будь-яка з форм міжкультурної комунікації є одночасно комунікативним процесом,
оскільки конструктивна чи деструктивна взаємодія відбувається виключно шляхом
контакту культури з іншою культурою. Дослідники виділяють п’ять основних форм
міжкультурної комунікації, які, в свою чергу, мають власні стратегії та
механізми. Це аккультурація, культурна експансія, культурна дифузія, конфлікт
культур та синтез культур. В дослідженні ми проаналізуємо вищезазначені форми
та визначимо їх позитивні і негативні аспекти.
Однією з основних форм міжкультурної комунікації виступає аккультурація –
процес взаємовпливу та взаємопроникнення культур, в ході якого одна соціальна
система сприймає властивості будь-якої іншої соціальної системи. Дослідження
явища аккультурації почали на початку ХХ ст. американські антропологи
Р. Редфілд, Р. Лінтон та М. Герсковіц, які розглядали її як результат
довготривалого контакту груп, що представляють різні культури. Пізніше
аккультурація розглядалася вже не тільки як груповий феномен, але й як зміна
ціннісних орієнтацій, рольової поведінки, соціальних установок окремого
індивіда.
В практичному плані аккультурація особливо чітко проявляє себе у процесі
адаптації індивіда чи групи індивідів до нової культури, або на більш
загальному рівні шляхом зміни культури одного народу – слабкішого в політичному
та економічному відношенні – під впливом іншого, сильнішого. В основі
аккультурації лежить комунікативний процес, тому її можна розглядати як
своєрідне набуття комунікативних здібностей до нової культури.
Результатом аккультурації як комунікативного процесу може бути як сприйняття
нових культурних елементів, так і їх заперечення, що веде до захисту та
ідеалізації власної оригінальної культури. Комунікативний аспект аккультурації
підкреслює М. Герсковіц називаючи її не результатом, а саме “процесом передачі
культури” [183, c. 349].
Саме ця форма міжкультурної комунікації має найбільше стратегій та модифікацій.
Основними стратегіями аккультурації виступають: асиміляція, сепарація,
маргіналізація та інтеграція [110, c. 131-132].
Асиміляція – варіант аккультурації, за якого індивід повністю приймає цінності
та норми іншої культури, відмовляючись при цьому від власних норм та цінностей.
В процесі аккультурації міжкультурні розбіжності як на індивідуальному, так і
на груповому рівнях зменшуються, що створює передумови для асиміляції.
Здебільшого асиміляція є добровільною і пов’язана з імміграційними процесами,
але вона також має деструктивний характер, оскільки після кількох поколінь
асиміляції члени недомінантної групи поступово стають культурно ідентичними з
культурою більшості, що призводить до фактичного зникнення їх етнічної культури
на даній території.
Існує три концепції культурної асиміляції – “плавильного казана”, “томатного
супу” та “салату” [147, c. 204-207]. Концепція “плавильного казана” була
висунута Е.С.-Д. де Кревекером у 1780-х роках. В Америці, стверджував він,
представники всіх народів немовби сплавляються в одну расу. При цьому
переплавка та перетворення мали на меті не тільки взаємопроникнення народів та
рас, але й створення нової спільної культури, яка б об’єднувала всіх мешканців
країни.
Концепція “томатного супу” фокусується на культурній асиміляції. Вона заснована
на припущенні, що іммігранти та їх нащадки повинні адаптуватися до культурної
історії англо-американського населення країни. Тобто ця концепція вказує на
центральне положення культури першопоселенців у структурі суспільства.
Кулінарна метафора ж трактується наступним чином: англо-протестанська культура
є томатним супом, куди іммігранти додають власні культурні “спеції”, поліпшуючи
смак цієї страви; однак ми все одно їмо саме суп, а не щось інше.
В 1915 р. Хорас Каллен висунув концепцію “салату”, яку сам називав теорією
“культурного плюралізму”, хоча більш точнішою була би назва “етнічний
плюралізм”. За Х. Калленом, люди можуть змінити культуру, але не в силах
змінити етнічну належність, а імміграція перетворила Америку у “федерацію
національностей” або “демократію національностей” [187].
Іншою стратегією є сепарація – заперечення чужої культури при збереженні
ідентифікації з власною культурою. В такому випадку представники недомінантної
групи надають перевагу в більшій чи меншій мірі ізоляції від домінантної групи
шляхом досягнення культурної незалежності, створення національних шкіл,
власних, іноді невизнаних з боку домінантної групи, органів правління. Якщо ж
така ізоляція є вимогою представників домінантної культури, то такий процес
називають сегрегацією.
Маргіналізація як стратегія – це одночасно втрата ідентифікації з власною
культурою та відсутність ідентичності з культурою більшості. Як правило,
зовнішні обставини не дозволяють індивіду підтримувати власну ідентичність, а
інтерес до отримання нової ідентичності не виникає через дискримінацію або
сегрегацію з боку цієї культури.
Взагалі історично склалося, що маргінальність розуміється як негативне та
другорядне явище, оскільки має місце постійне порівняння з нормою, тому
будь-яке відхилення сприймається як погроза, порушення або навіть злочин. Але
маргінальність набуває якісно нового окреслення через технологічний, соціальний
та культурний прогрес останніх років, оскільки “урбанізація, масові міграції,
інтенсивна взаємодія між носіями різнорідних етнокультурних та релігійних
традицій, розмивання вікових культурних бар’єрів, трансформація столітніх
культурних традицій, беззаперечний вплив
- Київ+380960830922