РОЗДІЛ 2
РЕПЕРТУАР ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО БАЯННОГО МИСТЕЦТВА
2.1. Історичний ракурс формування українського баянного репертуару
За столітню історію свого існування [1 Історичні дані про створення баяну дещо
різняться. Так, „Довідник баяніста” вказує 1907 рік створення інструмента під
назвою „баян” петербурзьким майстром П. Стерліговим (1872 – 1959) [11, с. 117].
У навчальному посібнику „Музика зарубіжних композиторів для баяна та акордеона”
стверджується, що „з 1897 року слід вести „літочислення” створення принципово
нової конструкції інструмента – баяна” [80, с. 45]. ] баян стрімко
еволюціонував у конструкторській будові, звукових та виражальних можливостях.
Він впевнено увійшов до сфери виконавства і зайняв належне місце в прошарку
сучасної культури.
Важливим фактором завоювання баяном академічних висот було становлення
національної наукової народно-інструментальної школи, фундатором якої є
завідувач кафедри народних інструментів Національної музичної академії України,
доктор мистецтвознавства, професор, академік Микола Андрійович Давидов. Автор
першої на Україні докторської дисертації з баянної проблематики („Теоретичні
основи формування виконавської майстерності баяніста”, 1991) [52], виховав
плеяду науковців, які збагатили вітчизняне музикознавство ґрунтовними
дослідженнями у сфері народно-інструментальної історії, педагогіки та
виконавства. Під керівництвом М. Давидова захищені дисертації: „Розширення
музично-виразних можливостей баяна в його електронній модифікації” В. Шарова
(1982) [192], „Теоретичні основи формування внутрішньої сутності
музично-ігрових рухів” Ю. Бая (1986) [8], „Теоретичні основи викладання
транспонування в класі баяна” Г. Шахова (1989) [193], „Творча спрямованість
процесу сумісної діяльності педагога та студента – як умова становлення
особистісних якостей музиканта-виконавця” В. Самітова (1992) [157], „Академічне
баянно-акордеонне мистецтво в Україні” (історичний аспект) Є. Іванова (1995)
[76], „Теоретичні аспекти виконавської майстерності бандуриста” Н. Брояко
(1997) [22], „Гітарне мистецтво В’єтнаму в контексті світового гітарного
мистецтва” Фан Дінь Тана (1997) [181], „Творчість Миколи Дремлюги і процес
становлення бандурного репертуару” О. Олексієнко (2003) [143], „Еволюція
виконавської техніки в українській баянній школі” (друга половина ХХ століття)
В. Князева (2005) [96], „Неофольклористичні тенденції у баянній творчості
В. Зубицького” А. Гончарова (2006) [37], „Перекладення як процес переосмислення
засобів оркестрової виразності” В. Дейнеги (2006) [56].
Тематика дисертаційних досліджень, які захищаються з народно-інструментальної
проблематики в Україні, охоплює різні напрями. Так, зокрема, питанням баянної
фактури присвячена робота А. Черноіваненко (2001) [190], тенденції розвитку
баянного мистецтва України у другій половині ХХ століття аналізують Д. Кужелев
(2002) [106], Р. Безугла (2004) [11], жанрово-стильовий аспект творчості
окремого композитора досліджує А. Сташевський (2004) [170], бандурне мистецтво
сучасності розглядає Н. Морозевич (2003) [130], український „модерн-баян”
характеризує І. Єргієв (2006) [65], баянний ансамблево – оркестровий
інструменталізм та академічне народно-інструментальне ансамблеве мистецтво
України ХХ ст. досліджують С. Калмиков (2005) [87] і Л. Пасічняк (2007) [145],
естрадно-джазовий напрям в акордеонно-баянному мистецтві вивчає М. Булда (2007)
[23] та інші.
Наведений перелік дисертацій свідчить, що баянно-акордеонне мистецтво плідно
вивчається науковцями. Його становлення й розвиток розглядаються через
еволюціонування і вдосконалення інструментарію, формування педагогічних шкіл,
виконавство й таке інше. Слід зазначити, що ряд дослідників у своїх роботах
торкаються і проблем баянного репертуару. Так, А. Сташевський, який аналізував
оригінальну літературу для баяна в аспекті комплексного аналізу її розвитку,
запропонував власну концепцію періодизації творів вітчизняних авторів. У ній
музикознавець визначає три основні етапи еволюції баянного репертуару: 1)
підготовчий або непрофесійний, що починається від зародження гармоніко-баянного
мистецтва в Україні (кінець 40-х – початок 50-х років ХІХ ст. і закінчується
30–ми роками ХХ ст.); 2) становлення професійності (40-і – перша половина 70-х
років ХХ ст.); 3) сучасний (друга половина 70-х років ХХ ст. – сьогодення). Ці
етапи дослідник поділяє на сім періодів: 1) створення найпростіших п’єс
гармоністами-аматорами в жанрах побутової музики (кінець 40-х – початок 80-х
років ХІХ ст.); 2) період становлення професійного виконавства на гармоніках,
що природно вплинуло на якість створення оригінальних п’єс (80-ті роки ХІХ ст.
– 10-ті роки ХХ ст.); 3) період, пов’язаний з поширенням баяна (безпосередньо
підготовчий) – у п’єсах фольклорного напрямку закладаються основи жанру обробки
(20-ті – 30-ті роки ХХ ст.); 4) початок становлення професійної літератури для
баяна (40-і – перша половина 50- х років ХХ ст.); 5) період становлення
професійності (друга половина 50-х – перша половина 70-х років ХХ ст.); 6)
вихід баянної музики на рівень літератури провідних академічних
інструментальних жанрів (друга половина 70-х – 80-ті роки ХХ ст.); 7) період
використання найсучасніших композиторських технік та засобів виразності (друга
половина 80-х років ХХ ст. – сьогодення) [170].
Робота Л. Пасічняк присвячена проблемам формування репертуару для академічного
народно-інструментального ансамблю (історико-виконавський ракурс) [145].
Побічно репертуарних питань також торкалися А. Гончаров, І. Єргієв, В. Князев,
Д. Кужелев, А. Черноіваненко [37, 65, 96, 1
- Київ+380960830922