РОЗДІЛ 2
Юридичні гарантії, що забезпечують виникнення, зміну та припинення трудових
правовідносин
2.1. Гарантії, що забезпечують виникнення трудових правовідносин, та проблеми
їх реалізації
Дослідження юридичних гарантій, що забезпечують право на працю, – проблема не
нова. Їй приділялась увага як вчених колишнього Радянського Союзу Д.О.
Карпенко, П.Є. Недбайло, М.В. Вітрук, В.М. Скобєлкін, К.П Уржинський, Д.В.
Боброва, так і в роки незалежності України. Питанням гарантій, що забезпечують
виникнення, зміну чи припинення трудових правовідносин, приділяється не менше
уваги. Ці питання висвітлюють у своїх працях В.С. Венедиктов, В.В. Жернаков,
В.В. Лазор, В.І. Прокопенко, П.Д. Пилипенко, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович.
Незважаючи на численну кількість досліджень, проблема гарантій у трудовому
праві не втратила своєї актуальності. Так, визнання України країною із ринковою
економікою, її вступ до Ради Європи, взяття нових стратегічних курсів Україною
у зовнішніх відносинах – вступ до Європейського Союзу – створили проблему
невідповідності чинного КЗпП України сучасним умовам. На сьогодні розроблений
проект Трудового кодексу України, але й він є недосконалим.
Недержавний сектор економіки становить значну частину народного господарства
України. Внаслідок роздержавлення майна питома вага підприємств державної форми
власності у загальній їх кількості зменшилася [103, с.23].
Проблема гарантій трудових прав по-новому набуває актуальності у зв’язку з
необхідністю забезпечення законності у сфері трудових відносин.
Таким чином, все це призводить до потреби ще раз повернутися до аналізу
трудових гарантій, які забезпечують право на працю та їх удосконалення
відповідно до міжнародних норм та вимог сьогодення.
Статтею 43 Конституції України [47, с.18] визначено право на працю, зміст якого
наближений до вимог нових соціально-економічних відносин та у повній мірі
відповідає статті 23 Загальної декларації прав людини. Вільне обрання праці або
вільна згода на неї означає, що тільки самій особі належить виключне право
розпоряджатися своїми здібностями до творчої і продуктивної праці. Причому
кожна людина самостійно може обирати той чи інший вид діяльності, рід занять.
Наприклад, вона може працювати по найму за трудовим договором (контрактом) або
ж самостійно забезпечити себе роботою як підприємець, фермер, займатись
індивідуальною трудовою діяльністю. Право вільно розпоряджатись своїми
здібностями до праці означає і право взагалі не займатись трудовою діяльністю.
Незайнятість особи не повинна розглядатись як підстава для притягнення її до
будь-якої відповідальності [104, с.80-81].
Принципи свободи праці та договірного характеру трудових правовідносин
пронизують усі відомі трудовому праву організаційно-правові форми залучення
громадян до праці й форми реалізації громадянами права на працю, а саме:
при укладенні трудового договору (контракту);
при обранні на посаду;
при конкурсному заміщенні посади;
при призначенні на посаду;
при прийманні-вступі в члени, якщо членство зумовлене обов’язковістю особистої
праці;
при прийнятті на роботу молодих фахівців;
прийнятті на роботу за рахунок броні (квоти) [105, с.256].
Отже, право на працю включає можливість заробляти собі на життя працею, яку
громадянин вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови
для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у
виборі професії та роду трудової діяльності, закріплює право на вчасне
одержання винагороди за працю, а також гарантує захист від незаконного
звільнення[47, с.18]. Принагідно варто зазначити, що конституційне поняття
права на працю цілком відповідає тлумаченню цього поняття у статті 6
Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 року.
Реальне втілення конституційних прав щодо залучення працівників у сферу праці
знаходить конкретне вираження у нормах трудового законодавства.
Статтею 5№ КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно
проживають на території України:
вільний вибір виду діяльності;
безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і
працевлаштування відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки,
освіти, з урахуванням суспільних потреб;
надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо
поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних,
професійних навчально-виховних закладів;
безплатне навчання та освоєння безробітними нових професій, перепідготовку в
навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою
стипендії;
компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з
направленням на роботу в іншу місцевість;
правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного
звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пункт „з” статті 4 Закону України „Про зайнятість населення” №803-12 від 1
березня 1991 року [106, с.140] конкретизує пункт 3 статті 5№ КЗпП України,
чітко гарантуючи молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних
закладів за фахом – надання роботи на період не менше трьох років. Дане
положення дублюється у частині 2 статті 197 КЗпП України.
Статтею 5 цього ж Закону держава надає додаткові гарантії для працездатного
населення у працездатному віці щодо працевлаштування, які потребують
соціального захисту і не здатні нарівні конкурувати на ринку праці.
У разі відмови у прийнятті на роботу зазначених осіб у межах встановленої броні
державна служба зайнятості вправі стягнути штраф у п’ятдесятикратному розмірі
неоподаткованого мінімуму доходів громадян.
Розглянувши КЗпП Укра
- Київ+380960830922