Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу).

РОЗДІЛ 2. ПРАГМАТИКО-СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ ДИСКУРСУ
Будь-який дискурсивний акт, як відомо, здійснюється на двох рівнях:
семантичному й прагматичному, до того ж здій­снення дискурсиву на семантичному
рівні є необхідною пере­думовою здійснення дискурсиву на прагматичному рівні.
Йду­чи за Т. ван Дейком, який намагався створити чітку теоретичну основу для
подолання однобічності підходів до структурного аналізу дискурсу [76], ми
розглядатимемо архі­тектоніку дискурсу як своєрідну макроструктуру. Вона, з
од­ного боку, є семантичною, бо вміщує в собі основну тему, що постає у вигляді
ієрархії семантичних пропозицій, а з іншого – прагматичною, що задає
прагматичну спрямованість мовлення (макроствердження, макропрохання, макроосуд
тощо) і водно­час об’єднує дискурс як послідовність мовленнєвих актів в єди­не
ціле.
Зрозуміло, що такий поділ є певною мірою умовним: не завжди можливо чітко
розмежувати семантику й прагматику, бо, скажімо, прагматичний аспект вивчення
структури дискур­су передбачає, насамперед, розгляд прагматичної семантики. У
нашій роботі до сфери компетенції прагматики ми, як і дослід­ниця Є. Падучева,
будемо відносити “мовні елементи, орієнто­вані на мовну взаємодію”
(Е. Бенвеніст [31]). Сутність такого підходу добре передають слова А. Кибрика:
“Звичайно, – пише вчений, – лін­гвіст “уміщує себе” у текст і, виходячи з його
елементів і відно­шень, які зв’язують ці елементи, будує систему функцій, котрі
він обслуговує. Лінгвістична ж модель мовної взаємодії, навпа­ки, “включає”
лінгвіста безпосередньо у мовленнєвий акт, стру­ктура та цілі якого повинні
пролити світло на те, як побудова­ний текст” [113: 117].
Періодичні видання, агітаційні листівки нав’язують чита­чам свої заздалегідь
визначені позиції. Для такого “нав’язуван­ня” адресанти використовують цілий
арсенал спеціальних засо­бів, прийомів та принципів, вивчення яких дозволить
керувати процесом вироблення й сприйняття дискурсу. Це, власне, і становить
науковий інтерес для прагматики.
2.1. Прагматика дискурсу
2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу
Утвердження прагматики як самостійної лінгвістичної дисципліни від­булося у
60-х – на початку 70-х років XX століття під впливом логіко-філософських теорій
мовленнєвих актів (Дж. Л. Остін, Дж.-Р. Серль, 3. Вендлер) [339], прагматичних
теорій значення (Г. Грайс) [293], а також прагматичних теорій референції
(Л. Линський, Дж.-Р. Серль, П. Строусон) [349] і стимулювало­ся, насамперед,
перенесенням досліджень з проблем структури мови на сферу її функціонування.
Перш ніж переходити до конкретного аналізу поставлено­го питання, з’ясуймо, що
таке прагматика. Загалом прагматику можна визначити як науку, що вивчає
відношення впливу комуніканта (того, хто виступає ініціатором процесу
спілкування) на комуніката (того, на кого спрямоване це спілкування),
адресан­та на адресата. Отже, як бачимо, галузь дослідження прагма­тики
дискурсу надзвичайно широка, оскільки відношення впли­ву між комунікаторами
мають багатоаспектний характер.
Автори різних концепцій по-своєму подають розуміння прагматики. На думку Т. ван
Дейка, прагматика вивчає ті засо­би, за допомогою яких адресант може впливати
на інформаційну та світоглядну системи адресата (це досить суттєво для
досліджен­ня обраної проблеми) [76].
Для X. Вайнріха предмет прагматики – це насамперед ви­вчення інструкції, яку
адресант дає адресатові.
Послідовники диференційної лінгвістики вважають, що предметом дослідження
прагматики є спроба створення моделі опису та виміру прагматико-семантичної
мовної варіації.
Для дослідників, котрі працюють у галузі психо- та соціолін­гвістики, предмет
дослідження прагматики обмежується лише вивченням соціального та психологічного
аспекту функціонуван­ня дискурсів.
Таке розмаїття поглядів на предмет прагматики поміт­но вплинуло і на визначення
її основних завдань. Для В. Дрессела завдання прагматики – це визначення
функції дискур­су в екстралінгвістичному контексті. Тобто прагматика повинна
відповісти на запитання, яка мета автора, на кого спрямований текст, яка форма
його подачі, які імпліцитні пресупозиції.
Для Р. Сталнакера завданнями прагматики є визначення типів мовленнєвих актів та
характеристика тих ознак мовленнє­вого контексту, що дозволяють визначити, які
пропозиції вира­жені дискурсом.
Т. ван Дейк визначає завдання сучасної прагматики дискур­су як вивчення
стосунків між автором та реальними особами чи подіями, що про них
розповідається у дискурсі.
Прагматична теорія дискурсу має певні принципи. Чи дотримуються автори сучасних
ЗМК цих принципів і як це впливає на позиції реципієнтів? Спробуємо відповісти
на це запитання.
Тож, Т. ван Дейк уважає, що в основі будь-якої прагматич­ної теорії дискурсу є
чотири основних принципи:
• принцип якості, за яким комунікант передає за допомо­гою тексту лише ту
інформацію, котра, на його переконання, є до­стовірною;
• принцип кількості, за яким текст не повинен передавати інформації більше, ніж
необхідно за даним контекстом;
• принцип відносності (будь-яка інформація, що пере­дається через текст, має
релятивний характер, тобто оціню­ється або відносно інших текстів, або ж
відносно контексту ситуації);
• принцип способів викладу, який вимагає, щоб текст був позбавлений
двозначності, був упорядкованим.
Т. ван Дейк виділяє також логічну та лінгвістичну (грама­тичну) прагматики.
Логічна стосується соціопсихологічних до­сліджень вербальних взаємовідношень.
Лінгвістична прагмати­ка – це формальне створення певної загальної системи
правил, що дозволяють мовцеві співвідносити той чи інший текст, ство­рений
звичайною мовою, з одним чи кількома контекстами.
На думку Т