РОЗДІЛ II
СЛОВО-СИМВОЛ У ТВОРЧОСТІ А.БЄЛОГО
На перший погляд А.Бєлий серед російських символістів здається
найфілософічнішим саме в західноєвропейському розумінні – з погляду спроби
побудови системи світогляду («уже с 1987 года поволил собственную систему
философии» [15, с.10]), схем, формул, параграфів тощо; він пише, як правило,
трактати, а не есе й навіть не статті, свої положення обґрунтовуючи тривалими
екскурсами у філософію минулого (в діапазоні від індійської філософії до
Канта). У той же час сучасні йому філософи за свого А.Бєлого явно не визнають.
Досить згадати висловлення М.Бердяєва про те, що «у Белого знания были
сомнительные, он все постоянно путал» [17, с.195]. Ще безжалісніший Г.Г.Шпет:
«Есть разбитые догматы, затасканные учения, есть теософическая пошлость, нет
истинно-религиозного ни на что слуха» [190, с.71]. Це пояснюється не тільки
тим, що «наукообразность теоретических построений… отталкивала почитателей
поэтического дара автора» [162, с.7].
Мабуть, найбільш співчутливо ставився до філософії А.Бєлого Ф.О.Степун: «Его
сознание подслушивало и подмечало все, что творилось в те канунные годы как в
России, так и в Европе: недаром он сам себя охотно называл сейсмографом»
(Степун Ф.А. Бывшее и несбывшееся. – Лондон, 1990, т.1. – с.277. – Цит. за 20,
с.504). Про те ж писав Г.Г.Шпет: «Назначение художника: увидеть. Увидели ли
наши художники новую действительность в нашей старой сущности? Общее мнение,
что увидел Блок. Я думаю, что увидел Андрей Белый» [190, с.367].
Можливо, неприйняття сучасників викликала зосередженість самозбирання, а звідси
наполегливо проголошувана системність, прагнення створювати якісь всеосяжні
структури й внесення структури в те, що в принципі структуруванню не
піддається. Щодо цього дуже характерно, що А.Бєлий рівною мірою посилається на
індійську, китайську, античну філософію, на Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Канта,
Спенсера й теософію. Тут не еклектика, як може здатися, а героїчна спроба
систематизувати щось безсистемне. По суті, філософія А.Бєлого тримається на
глибинному прагненні знайти структуру в хаосі, внести в нього порядок (причому
це може бути й хаос чужих поглядів, і хаос власного життя – байдуже). Це – не
подолання, а раціональне структурування ірраціонального (не даремно проблема
хаосу займає в його філософії одне з найважливіших місць – на відміну,
наприклад, від В’яч. Іванова).
У сучасних дослідників, як правило, філософські роботи А.Бєлого служать просто
коментарем до тих або інших особливостей його літературних творів. Так,
Л.К.Долгополов, пояснюючи психологію головного героя роману «Петербург»,
посилається на «Арабески»: «Цельность исчезла из жизни его поколения, считает
Белый. Взаимоисключающие тенденции жизненного развития разложили ее. Человек
погряз в противоречиях, как в трясине…» Й тому «Николай Аполлонович прочно
затянут в сеть противоречий, во власти которых находится его сознание» [59,
с.590]. Або ж, як у статті закордонної дослідниці Л.Сілард у книзі «Російська
література рубежу століть», філософські погляди А.Бєлого розглядаються в
окремій главі (153).
Закордонні дослідники констатують негативний вплив А.Бєлого-теоретика на
А.Бєлого-художника: «Его занятие теорией стиха подменило энергию искреннего
самовыражения, которое наполняет искусство жизненной силой» [196, с.10], про те
ж пише Дж.Елсворт [195, с.7]. Навряд чи можна говорити про пригнічення поезії
філософією, тому що вони все-таки в А.Бєлого великою мірою автономні, він не
«віршує» відповідно до яких-небудь теоретичних концепцій, і, з іншого боку, не
пояснює особливості своєї творчості філософією. У тому й справа, що підміни тут
бути не може, тому що в теорії вірша він самовиражається настільки ж органічно,
як й у самих віршах, і вірші, і філософія для нього – різні способи
концентрації розпорошеного, розірваного «я» й одночасно – у процесі цієї
концентрації – прозріння в ньому загального, єдиного.
Дуже характерна в плані критичного відношення до філософської спадщини А.Бєлого
думка німецької дослідниці М.Карлсон: «Трагедия заключалась в том, что он
основывал свое мировоззрение на анахронических, идеалистических и оккультных
доктринах… Попытки Белого отрицать Канта и вернуться к философским идеям
допросвещенческой поры, религиозным по своей природе, не могли не быть обречены
в эпоху анализа и технологии» [194, с.354]. Спроби були приречені, але не можна
не помітити, що перераховані дослідницею доктрини так чи інакше трактують
питання про безпосередньо-діючий зв'язок буття й конкретної особистості в
конкретному житті, так само як і Кант, все-таки не заперечуваний повністю
А.Бєлим, саме цей зв'язок до межі проблематизує. Очевидно, те, що дійсно чує
А.Бєлий і на що реагує, – це розрив зв'язків з буттям, і в цій ситуації
звертання до такого роду доктрин було єдино можливим виходом, а трагедія, якщо
вона й була, то була трагедією органічною.
Крім того, актуалізація саме цих теорій може бути пояснена й висловленням
самого А.Бєлого зі статті «Емблематика сенсу»: «То действительно новое, что
пленяет нас в символизме, есть попытка осветить глубочайшие противоречия
современной культуры цветными лучами разнообразных культур, мы ныне как бы
переживаем все прошлое. Индия, Персия, Египет, как и Греция, как и
средневековье – оживают, проносятся мимо нас эпохи, нам наиболее близкие… Ныне
пред нами пролетает вся жизнь человечества, заключаем отсюда, что для всего
человечества пробил важный час его жизни. Мы действительно осязаем что-то
новое, но осязаем его в старом, в подавляющем обилии старого – новизна так
называемого символизма» [14, с.10
- Київ+380960830922