РОЗДІЛ 2
ХУДОЖНІ МОДЕЛІ БУТТЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ 20-Х РОКІВ
ХХ СТОЛІТТЯ
У цьому розділі, яким фактично розпочинається розгляд головних художніх дискурсів естетики "м'ятежних геніїв", що відіграла вагому роль у розвитку національної художньої свідомості, ми свідомо обираємо перспективу розгляду словесно-образного мистецтва не лише найрепрезентативніших учасників ВАПЛІТЕ (М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка), але й марґінальних письменників (І. Сенченка, В. Вражливого, Г. Епіка, Г. Шкурупія, А. Любченка та ін.). Випромінювання, яке "романтики вітаїзму" посилали і сучасності, і будучині, було настільки інтенсивним, що викликало пожвавлення цього дискурсу і на еміграції. Йдеться, передусім, про творчість І. Багряного, Д. Гуменної, У. Самчука.
Філософські підвалини "романтики вітаїзму" заклали популярні на зламі ХІХ-ХХ ст. концепції філософії, естетики, психології, через сприйняття передусім теорії архетипів К. Юнга, дискурсів циклічності цивілізацій і культур та фаустівської парадигми О. Шпенґлера. Західноєвропейські філософські ідеї, проникаючи в Україну, вписувалися у контекст вітчизняних з переакцентуванням опозицій "природа - культура", "культура - цивілізація", "пам'ять - сучасність". У метатексті художньої прози "олімпійців" виявляє себе своєрідний погляд на культуру і життя, на безпосередні переживання людиною в її індивідуальному бутті явищ ідеальних, тому їхню творчість доцільно розглядати як певну спільність.
Ми прагнемо на конкретному матеріалі розкрити спорідненість художніх дискурсів М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія, А. Любченка, О. Довженка, Г. Епіка, О. Досвітнього та інших "олімпійців", пояснити випадки типологічних сходжень у текстах, з'ясувати внутрішній зв'язок між ними. Структуру розділу зорієнтовано на виділення парадигмальних основ художньої моделі світу і людини. Втілення ідей культури, літератури, філософії в "тутешнє буття" (так буквально перекладається філософський термін Dasein, тобто "бути тут"), шукання такої взаємодії життя і культури характеризують прозу "олімпійців". У їхніх творах виявлявся спільний напрям пошуків у створенні нової картини світу, фіксувалися подібні риси, зумовлені кризовим періодом зміни культурних, художніх парадигм. У зв'язку із трансформацією картини світу створюються її нові художні моделі: екзистенційна, романтики вітаїзму, азіатського ренесансу.
2. 1. Культура й цивілізація: два модуси художнього буття
У художній прозі ваплітян образ України набув виняткової ваги, стрижневого значення, став сенсовою і художньо-структурною домінантою творчості. Означена парадигма вживається у різноманітних дискурсах, контекстуальних позиціях, є семантично значущим словообразом, який концентрує в собі яскраві прикмети і глибину модерністичного світовідчування, світосприйняття.
Перші десятиліття ХХ століття несли з собою радикальні зрушення у громадському, соціально-економічному, духовному житті народів Європи. "І світова війна, крах імперій, передусім Російської, а за нею - й Австро-Угорської, хвиля революцій, що зрештою привела до докорінної зміни соціально-політичної ситуації не лише на території колишньої Російської імперії, а протягом мало не всього ХХ ст., істотно визначала зміст життя людства, - ось той контекст, на полі якого докорінно змінюється буття народу України" [75, 222], - підкреслює В. Горський. У ситуації загрози духовної ентропії, закладеної в найглибшому суспільному стресі, яким є означені історичні катаклізми, активізувався й поглибився розвиток національної ідеї, виникла необхідність ословити новий образ буття, що виражав би довершеність, гармонійність, повноту життя. Культура, філософія й психологія їхніх творців, людські долі й криза вселенської цивілізації, зв'язки України зі світом, - на цьому майже повністю зосереджуються письменники 20-х років ХХ століття.
Прозаїки ВАПЛІТЕ, формуючи особливий світ Слова, який "володіє унікальною здатністю наближатися до людини і своєю силою впливати на її світовідчуття і світорозуміння" [118, 5], прагнуть духовного, творчого розкріпачення; при цьому вони cпонукають українця до самостійних рефлексій над сутністю власного існування, намагаються пробудити національну свідомість народу. У творах ваплітян засвідчується, що "романтика вітаїзму" є і новим естетичним дискурсом, і часом нового народження, а також потужною міфогенною трансформацією народу в націю.
Українські "мятежні генії" якнайповніше уособлюють своїм життям і творчістю феномен екзистенційної межовості, буття на грані протиріччя між етнічною та політичною реальністю, між фізичним та духовним. Для Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Олександра Довженка, Аркадія Любченка, Павла Тичини, Миколи Куліша, Майка Йогансена та інших ваплітян концепт "Україна" означає найвищу духовну і моральну вартість не лише національного та загальнолюдського виміру, але й особистісного плану. І біографічно, й у творчості ці письменники невіддільні від найважливіших історичних подій, що вирішували долю України - епохи "горожанських воєн", визвольного руху й духовного відродження, епохи, що стала найважчим випробуванням новітнього українства.
Розглядаючи Україну в світовому контексті (через європейський), письменники здійснювали спробу "творити українську духовість як засновок політичної та економічної єдності, ergo - українську державу. Яку? Однаково: жовто-блакитну, білу, червону, аби - українську, аби незалежну, аби народ наш перестав бути рабом, аби реалізувати соціально-національні гасла справедливості Великої революції 1917 року" [167, 449]. Письменники вірили у проґрес культури і ставили перед собою неймовірно складне завдання - зберегти свою духовність і пристосувати її до нової реальності. Водночас вони були переконані, що саме культура, із властивими лише їй природними межами і порядками, здатна оберігати ту чи іншу націю від асиміляційної корозії у цивілізаційному поступі. Однією з тем, у якій таке мислення постає особ