РОЗДІЛ 2
ВИТОКИ ГЕОГРАФІЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ
Перед тим, як перейти до викладу змісту даного розділу, зазначимо, що перші два періоди із запропонованої нами періодизації - "витоки" і "початки" - окремими істориками науки часто-густо неправомірно ототожнюються. У зв'язку з відсутністю серед вчених єдиної думки з цього приводу, докладнiше зупинимося на з'ясуваннi цих базових понять в iсторiї науки. Це, на нашу думку, дозволить аргументованіше i виваженіше пiдiйти до вирiшення одного з вузлових питань нашого дослідження - перiодизацiї українського географiчного краєзнавства в Україні.
Витоки науки (за В. Ільїним) - це той фактуальний матерiал та пiзнавальна iнформацiя, які конденсувалися з моменту виникнення людини i становили в наступному, так би мовити, "матерiю" науки [145, с. 31]. Таким чином витоки науки своїми коріннями заглиблюються в практику раннiх людських суспiльств. Отже, виходячи з логiчного узагальнення аксiоматичних знань, можна зробити припущення, що витоки географiчного краєзнавства в Українi за тривалiстю спiввiдносяться з витоками класичної науки i охоплюють час вiд появи найдавнiшої людини до ХVII ст. включно. Цей етап можна назвати стихiйно-описовим (за М. Пістуном), або емпіричним, у якому, в свою чергу, доцiльно виокремити найдавнiший, античний, середньовiчний перiоди [171]. Докладнiше про кожний з них йтиме мова нижче.
Однак витоки науки - це ще далеко не її початок. Вiдправним пунктом науки виявляється така фаза в еволюцiї пiзнання, коли вплетенi в тканину реального життя донауковi практично-буденнi знання трансформуються у спецiальний i незалежний предмет дослiдження і в своєму гносеологiчному розвитку набувають стандартiв, що дозволяє оцiнювати науку, на вiдмiну вiд простих буденних знань, як доказову форму знання, як рацiональне пiдтвердження права суб'єкта на iстину. Що ж стосується безпосередньо географiчної науки, то її "науковий рiвень, як зазначає О. I. Шаблiй, - це рiвень фаховий, внутрiшньо-структуризований, виражений системою географiчних iдей, понять i категорiй, концепцiй i теорiй тощо" [469, с. 75]. З цих позицiй "прив'язку" початків (зародження) наукового географiчного краєзнавства в Українi, на нашу думку, слiд вiднести до початку ХVII - середини ХIХ ст. Що ж стосується власне українського географiчного краєзнавства, то становлення його організаційних форм, як i української географiчної науки в цiлому, слiд вiднести до другої половини ХIХ - початку ХХ ст.
2.1. Найдавніший період
Найдавніший період у нашій періодизації (40-35 тис. рокiв тому назад - V-IV ст. до н.е.) характеризується елементарним пiзнанням людиною природи. Задовго до появи писемних свiдчень люди в силу життєвих обставин вимушенi були дослiджувати найближче оточення свого житла i вже володiли вiдомостями про вiдмiннi риси рiзних територiй. Подiбно до багатьох iнших тварин первiсна людина виокремлювала певнi дiлянки земної поверхнi як найкращу для її життя територiю. Вiдбувався первiсний процес накопиченням елементарних краєзнавчих знань. Першi краєзнавчi вiдомостi стародавнiх людей на регiональному рiвнi були пов'язанi з їх насущними життєвими потребами - з мисливством, рибальством, кочiвним скотарством, примiтивним землеробством. Для ведення господарства були необхiднi знання про мiсцевi природнi умови та погоду, особливостi життя диких звiрiв, хiд риби в рiчках i озерах, вiдомостi про продуктивнiсть пасовищ i змiну сезонiв, родючiсть ґрунтів тощо. Отже, можна стверджувати, що витоки краєзнавства зародилися разом з пiзнанням навколишньої мiсцевостi людиною.
Прямих (письмових) доказiв про природознавчу дiяльнiсть стародавнiх людей, звiсно, не збереглося. Але матерiали археологiчних розкопок у Середньому Поднiпров'ї та на Волинi свiдчать, що територiя, яку займали окремi стада, роди, племена наших пращурiв, була тiєю первiсною ланкою географiчного середовища, яку людина опанувала, щоб здобути необхiднi засоби до свого iснування i безпечного життя.
Вже першi мисливцi на мамонтiв залишали свої "кроки" (карти) серед наскельних малюнкiв. У 1966 р. пiд час розкопок пiзньо-палеолiтичного поселення на березi р. Росави в межах сучасного с. Межирiч Канiвського району на Черкащинi експедицiєю пiд керiвництвом академiка I. Г. Пiдоплiчка було знайдено уламок бивня мамонта, вiк якого за сучасними уявленнями вчених сягає понад 10 тис. рокiв. Поглиблене вивчення зображення у цiлому, а також окремих його частин дало пiдстави доктору географiчних наук В. О. Шевченку iдентифiкувати це зображення як карту [474, с. 263-267]. На почорнiлому вiд часу уламку завдовжки близько 21 см, на тлi трiщин та iнших пошкоджень, невiдомий пращур-краєзнавець вирiзав план мiсцевостi, на якому зобразив берегову лiнiю рiчки, заростi чагарникiв, уступ заплавної тераси, житла людей тощо. Цей план професор В. О. Шевченко вважає найдавнiшою краєзнавчою картографiчною пам'яткою в свiтi.
2.2. Античний період
На античний перiод (V-IV ст. до н.е. - середина I тис. н. е.) припадають першi краєзнавчi описи українських земель стародавнiми греками та римлянами. Першим географом i краєзнавцем, iсториком i етнографом, що описав Україну, по праву вважається Геродот (484-425 рр. до н. е.). У своїй "Історiї в дев'яти книгах..." він описав природу, iсторiю, культуру i побут населення пiвнiчного Причорномор'я. Вчений, на багато випередивши свiй час, вважав, що iсторiю слiд розглядати з географiчних позицiй, а географiю - з iсторичних. Саме вiд Геродота пiшов крилатий вислiв, що "географiя - рукотвiрна iсторiя" [101, с. 44]. Скiфiю вiн уявляв "у виглядi чотирикутника, що в двох мiсцях прилягає до моря; той бiк, що над морем, такий самий завдовжки, як i той, що простягається у глибину краю. Бо вiд Iстра (Дунай) до Борисфена (Днiпро) десять днiв дороги, а вiд Борисфена до озера Меотиди (Азовське море) ще десять; туди ж, у глибину краю, вiд моря до меланхленiв, що мешкають трохи вище вiд скифiв, двадцять днiв дороги... Такий завбiльшки той край". (Тут i далi див.: Ге