РОЗДІЛ 2
Особливості формування громадянськості учнівської МОЛОДІ ЧЕРЕЗ ІНТЕГРАЦІЮ
ВИХОВНИХ ВПЛИВІВ СУСПІЛЬСТВА
2.1. Ретроспективний аналіз формування громадянськості учнівської молоді
Питання громадянського виховання особистості — вічне й постійне, актуальне, але
на різних етапах розвитку суспільства реалізація потреб громадянського
виховання вирішувалася по-різному. Науковий аналіз зародження та розвитку
виховання громадянина сягає корінням в історію. Дослідники педагогіки
античності (Г. Голубєва, Г. Жураковський та ін.) вважають, що домінуючими в
ній були дві тенденції, дві ідеї виховання. Одна, що бере початок від Сократа,
пов’язана з ідеєю громадянського виховання, друга, яку відстоював Антісфен
Афінський, започаткувала традиції вільного виховання.
Вивчення текстів античних авторів переконує, що найяскравішою животворною ідеєю
формування особистості виступає ідея громадянського виховання — як відповідь на
суспільну потребу привести у відповідність інтереси суспільства та інтереси
особистості.
Особливий акцент на громадянську вихованість і активність уперше зробив
Сократ.
За Платоном, мета виховання полягає в тому, щоб здійснити такий вплив на
людину, який би з дитинства спонукав її пристрасно бажати, прагнути стати
„досконалим громадянином” [442, с.14 – 16]. Фактично в його творах ідея
громадянського виховання вперше набуває концептуального оформлення. Багато
видатних мислителів, серед них Ж.-Ж. Руссо, І. Песталоцці, А. Макаренко,
намагалися розв’язати проблему необхідності гармонії людини й громадянина,
оптимально поєднавши громадянськість з людяністю.
Розкриваючи поняття „громадянське виховання” і „доброчесність людини”,
Аристотель висловлює судження про необхідність наявності в людині сукупності
громадянських прав, оскільки „громадянином є переважно той, хто володіє такою
сукупністю прав”, „лише вільний громадянин повинен брати участь в управлінні
справами держави” [33, с.18].
Отже, завдяки зусиллям Сократа, Платона й Аристотеля ідея громадянського
виховання, що виникла в античності як відповідь на суспільну потребу розв’язати
суперечність між інтересами індивіда й держави, остаточно сформувалася і стала
традиційною для всіх гуманітарних і суспільних наук.
Ідея громадянського виховання висвітлюється в працях гуманістів епохи
Відродження: Н. Макіавеллі, Т. Мора і Т. Кампанелли. Наслідком виховання
громадян у місті Сонця є гармонійність інтересів особистості та суспільства,
громадянські „доброчесність і велика злагода в державі” [27; 28].
У розвиток ідеї громадянського виховання певний внесок зробив англійський
учений і громадський діяч Д. Прістлі, зокрема своїм ученням про політичні та
громадянські свободи. Виховання громадянськості, уважав він, залежить від
повності названих свобод, які суспільство надає особистості. Він визначав
громадянські свободи: „Це право на власні дії, яке члени держави зберігають за
собою і яке не повинні порушувати повноважні посадові особи” [28, с.61].
Досить своєрідною щодо проблеми виховання громадян є думка французького
просвітителя XVIII століття Ж.?Ж. Руссо. Він уважав, що в справі виховання
громадян воно всесильне; коли виховання поставлене належним чином, то всі, на
кого воно спрямоване, набувають високих громадянських чеснот.
Громадянськості та громадянському вихованню значну увагу приділяли й українські
мислителі.
Громадянськість як домінанта психіки українців бере початок ще з часів
могутньої держави — Київської Русі. З утратою державності комплекс
громадянськості, хоч і перестав бути домінуючим у свідомості українців, усе ж
зберігався і навіть справляв позитивний вплив на інші народи. Це засвідчив,
зокрема, відомий український мислитель ХІХ століття П. Куліш: „…Не жалюгідний
народ приєднався у XVII ст. до московського царства. Він переважно складався
із характерів самостійних, гордих усвідомленням своєї людської гідності; він у
своїх нравах і поняттях зберігав і зберігає начало вищої громадянськості…” [29,
с.10].
Геніальний Т. Шевченко у своїх творах неодноразово ставить питання: чи є в
житті людини щось більше, ніж почуття любові до Батьківщини? „Жебрак нещасний
серцем той, Хто краю рідного не любить” [29, с.13].
К. Ушинський, ратуючи за „громадянську моральність”, стверджував, що в
характері простого народу „багато могутніх задатків чесної громадянськості”
[564,с.65].
Наприкінці 20?х років А. Макаренко поставив широковідомий соціальний
експеримент, метою якого була практична реалізація ідеї громадянського
виховання в комуні для безпритульних. Він довів, що виховання в інтересах
держави плідне лише тоді, коли воно поєднане з розвитком творчої
індивідуальності, стимулюючи водночас як моральні почуття, так і „правові
емоції” [370, с.41 – 43].
Ретроспективний аналіз формування громадянськості особистості вимагає зверення
до існуючих історичних типів виховання. Перший історичний тип виховання. Можна
сказати, що постійно виховує саме життя; природне середовище жадало від людини
тільки такого поводження й дії, що дозволили б їй вижити. У цей період
виявлявся традиційний характер орієнтації дітей на відтворення діяльності
дорослих, досвід яких був порівняно невеликий. Виховання в первісному
суспільстві здійснювалося разом з боротьбою за виживання й вимагало постійного
засвоєння життєво необхідного, не завжди цілком достовірного і зробленого ряду
навичок, умінь й обрядів. Будь-які види самообмежень, з якими зіштовхувалася
дитина, були колективними й мали обов’язковий характер. У цьому типі виховання
ми зустрічаємося з унікальним досвідом прагнення людини від невміння до вміння,
від незнання до з
- Київ+380960830922