Вы здесь

Історична пам'ять у системі духовного світу особистості сучасного українського соціуму (соціально-філософський аналіз).

Автор: 
Жадько Віктор Олексійович
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2008
Артикул:
0508U000050
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Духовна творчість та зміни ціннісних орієнтацій свідомості особистості Як
СКЛАДОВОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ
2.1. Філософські аспекти духовності та історичної пам'яті у світлі конфлікту
творчості і життя Михайла Драгоманова
Аналіз сучасних наукових праць про сфери духовності людини дає підстави
стверджувати: ця проблема знаходиться в епіцентрі всіх наук. Але рівень
дослідженності даної проблеми в сучасних умовах все ще низький, бо цілі галузі
знань до недавнього часу відкидалися, через заідеологізованість науки
об'єктивно не вивчалися, і стає все більш очевидним, що саме принцип інтеграції
єдиної цілісності може дати нам картину понять "духу" та "духовності". Отже,
стають актуальними пошуки антропокультурних властивостей, уподобань, цінностей
і смислів, які б уможливили формування людиновимірної соціокультурної
реальності, таких адекватних передумов для духовного самовизначення і
самореалізації особистості, які не руйнували б підвалини буття інших людей,
культури, соціуму, народу.
Сучасне людство переживає епоху системних, глобальних зрушень і змін,
кардинального переосмислення усіх цінностей і продукування якісно нових
соціокультурних значень, які стосуються глибинних основ людського буття і
породжують сумніви щодо самої можливості подальшого існування людини, соціуму,
культури.
У широкому розумінні “дух” - це філософська категорія для позначення здатності
особистості розкривати буття в його достовірності та істинності і завдяки цьому
творчо ставитися до своєї власної життєдіяльності. Як зазначено в
"Філософському енциклопедичному словнику", дух - "потенціал творчої активності,
того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно
здійснюються всередині діяльності” [540].
Дух - це особлива духовна форма освоєння світу, і разом із цим - форма
саморозвитку самої людини. Завдяки духовному розвитку особистості набуває
особливого сенсу її буття, характер якого не виводиться безпосередньо із
обставин і передумов її існування й тому характеризується як процес
самовизначення людини в світі. Дух пояснює самоздійснення суб'єкта, його
здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культурі) та
розпредмечувати цей світ через творчу особистість.
Стародавні уявлення про дух (атман, пневма, спірітус) пов’язувалися із вдихом а
душу (пране, псіхе, аніме, нефсе) - з видихом. Вважалося, що кожна річ має
власну душу, здатну переміщуватися у просторі, входити в інші тіла та впливати
на них. Дух вільний від конкретних втілень і всюдисущий, легко проникає
будь-куди, тому здатний доходити до внутрішнього світу особистості. Разом із
тим, душа і дух мають спільні риси: вони тотожні за своєю абсолютною природою.
Про дух зазвичай кажуть як про “буття”, душа ж є “буттям“ між тілом і духом. Не
отримуючи життєдайних імпульсів, енергії від духа, душа занепадає і зникає із
загальної структури буття, і навпаки - насичуючись енергією духа, душа
окрилюється, стає життєдайною основою буття особистості.
Великий давньогрецький філософ Платон (справжнє ім'я Аристокл, 427-347 рр. до
н.е.) стверджував, що як філософська категорія дух є наскрізною проблемою усієї
історії філософії. Він уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі: дух
- це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів),
об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей,
виступає принципом саморуху.
У трактаті "Держава" вчений підкреслює провідну роль виховання особистості в
найкращих традиціях духовної культури, високої моральності, почуття обов'язку,
висвітлює біогенетичні процеси: виникнення та роль людини в суспільстві.
Людина, на думку філософа, має тіло й дві душі - безсмертну і смертну. Душа
передбачає діяльність людини. Питання моралі Платон пов’язує з питанням
політики і, передусім, з державою [381].
Отже, у давньогрецькій філософії дух трактувався не як надприродна сутність, а
у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть,
"тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало).
Тільки з Платона починається спіритуалізація духу, яка набуває чіткого виразу у
філософа Філона Олександрійського (бл. 25 р. до н.е - 50 р. н.е.), котрий
ототожнював дух з Логосом, Софією, духовним життям. "Логос, - як стверджував
Філон, - це найвище і найдосконаліше творіння Бога: він і є особистістю, і
водночас силою, завдяки якій Бог творить світ… Етичне вчення засноване на
протиставленні душі і тіла. Тіло є джерелом гріха, звідси - проповідь, каяття,
духовного очищення, аскетичного долання тілесних спонук як спокус" [363].
Читаємо у філософа, дослідника класичної античної культури Олексія Федоровича
Лосєва (1893-1988): "Своє ідеальне грек розуміє як єдність ідеального взагалі з
реальним взагалі, так що ідеальним він називає не чистий дух, котрий би не
потребував ніякого тіла, але такий дух, який водночас є тілом. Платон -
"ідеаліст", в тому розумінні, що, окрім тіла, він знає ще особливе, повністю не
тілесне буття, чисте "ідеальне". Але по змісту це чисто ідеальне буття є
вказана тотожність ідеального й реального… Платон сам говорить, що в ідеальному
світі розум зрить "справедливість в-собі", "знання - в-собі"; грецькі боги -
боги Платона - суть індивідуалізації загального, формального чистого духу"
[317].
О.Ф.Лосєв дослідив історію розвитку античної культури як особливу
духовно-історичну цілісність, де гармонійно поєднувались ідеали краси людського
тіла з моральними основами людського буття. Видатний вчений вважав, що
міфологічна свідомість не потребує такої складової духовності, як віра,