РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФСЬКА ЛІРИКА В ДИФЕРЕНЦІАЛЬНИХ СФЕРАХ
ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ГАЛУЗІ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
2.1. Філософська лірика в площині загальної теорії літератури ……………...188
2.1.1. Категорія „філософська лірика” і наслідки
її термінологічного прийняття …………………………………………………..188
2.1.2. Первісні методологічні застереження до жанрового дослідження
філософської лірики в загальнотеоретичному аспекті (на матеріалі
наявного досвіду вивчення проблеми жанру в літературознавстві) ………….199
2.1.3. „Онтологічна картина” філософської лірики: інтеграційні
чинники жанрового феномена в горизонті просторового тлумачення
категорії „жанр” ………………………………………………………………….216
2.2. Філософська лірика в площині прикладної теорії літератури:
характеристика можливих варіантів диференціації …………………………...239
2.2.1. Проблема витоків філософської лірики та її представництво
у текстовій спадщині словесності Давнини( часів до епохи
європейської Античності) ………………...……………………………………..239
2.2.2. Філософська лірика в літературах світу доби європейської
Античності та періоду європейського Раннього Середньовіччя
.......................260
2.2.3. Варіанти класифікації філософської лірики: їх критерії,
категоріальне підґрунтя, призначення та аналітико-синтезуючий потенціал
(на матеріалі літератур світу IX–XVIII cт.) …….………………………………346
ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………..362
Список використаної літератури ………………………………..372
ВСТУП
Виходячи з природи філологічної науки, з логіки її розвитку, можна
стверджувати, що подальша розробка теоретико-літературних проблем повинна
проводитися у двох напрямах: 1) реконструкції національного досвіду розвитку
наукової думки; 2) зміни пріоритетів творчого засвоєння зробленого світовою
наукою у ХХ ст.
При цьому особливої ваги набуває врахування внутрішніх чинників, які
обумовлюють сучасний стан літературознавства загалом і загальної теорії
літератури як однієї з його складових галузей зокрема. Справа в тому, що саме
цю традиційну галузь тепер все частіше і частіше оголошують такою, що стала
непотрібною через вичерпаність її можливостей і через неможливість ефективного
застосування наявних у ній знань для „адекватного” сприйняття й аналізу
сучасного мистецтва й актуалізуючого дешифрування літературної (у тому числі
класичної) спадщини.
Не можна сказати, що такі заяви зовсім не мають під собою підстав. Значна
частина літературознавчих робіт написані таким чином, що або просто пасивно
репродукують колишні (часто застарілі) теоретико-літературні концепції, знову і
знову пояснюючи їх логіку і доводячи їх істинність (тут спрацьовує чинник
авторитетності), або — і це стосується як історико-літературних, так і
теоретико-літературних [див. про це, напр.: 294, с. 9, 10] студій — просто
ілюструють певні теоретичні постулати чи дефініції на відповідному
історико-літературному матеріалі. Так чи інакше теоретичне підґрунтя береться
ніби готовим і лише „застосовується” до конкретного емпіричного матеріалу. В
результаті неминуче отримуємо такий дискурс про літературний твір, у якому він
постає не як прояв духовного життя тут-і-тепер, а перетворюється на щось
подібне до музейного експоната, пам’ятки, яку можна пасивно споглядати й
інформацію про яку треба просто прочитати і запам’ятати.
Негативні наслідки усього цього очевидні, і на них все частіше звертають увагу
українські вчені. Цим наслідком є, зокрема, „сповзання” численних новітніх
теоретичних досліджень „із суто теоретичних позицій”. Тобто маємо небезпеку
повної дискредитації цілої галузі літературознавства, яка не так давно
вважалася однією з показових, головних галузей науки про літературу. Цілком
закономірним є висновок, згідно з яким „теорія літератури як дисципліна змушена
ставати в оборону своєї специфіки”, мусить підтвердити свою ідентифікованість
як необхідної гносеологічної діяльності, має довести свою значущість, для чого,
власне, і потрібні „чіткіше осмислення і суті, й нових завдань чи проблем цієї
дисципліни” (тобто саморефлексія), „рішуче оновлення теоретичного дискурсу на
тлі глобального літературного процесу [294, с. 12, 14, 11, 17]”.
Стимулом для подальшого розвитку гуманітарних наук загалом і літературознавства
зокрема є ті суттєві зміни, які відбулися у ХХ ст. в самій культурній і
мистецькій сфері, змусили звернути на себе увагу філософів та естетиків і стали
предметом аналізу рефлективної думки, починаючи з другої половини минулого
сторіччя. Так, ще 1967 р. Г.-Ґ. Ґадамер, безпосередньо відштовхуючись від
досвіду функціонування так званого безпредметного мистецтва, писав: „Чи діють
ще взагалі естетичні поняття, в яких ми звикли усвідомлювати суть мистецтва?
Сучасне мистецтво в багатьох своїх представниках з особливою виразністю
відкидає те очікування зображень, з яким ми звикли до нього підступатися. Таке
мистецтво зазвичай має шокуючу дію. Що сталося? Яка нова позиція художника, що
ламає всі попередні очікування і традиції, яка вимога до всіх нас ставиться
тут? [95, с. 16]”.
Це стосується і літературознавства, де змінити ситуацію на краще можна тільки:
а) визнавши її актуальну наявність; б) осмисливши її у контексті зі станом
гуманітарних наук загалом і в аспекті постановки тих проблем, які стосуються
специфіки науки про літературу, що неможливо зробити засобом внесення часткових
коректив у вже існуючі концептуальні розробки чи просто доповнюючи їх тим, чим
нехтували в недавньому минулому, або простим розширенням зони емпіричного
фактажу. Потрібна постановка і системний розгляд усієї сукупності ключових
фундаментальних питань, без яких неможливий подальший розвиток
літературознавчої думки і вирішення яких створило б необхідні умови для аналізу
більш специ
- Київ+380960830922