Розділ 2
Соціально-економічне становище українського села
Лютнева 1917 р. демократична революція в Росії сколихнула, пробудила від
летаргійного сну всі верстви суспільства. Ейфорія легкої перемоги над
300-літньою правлячою царською династією Романових, зречення Миколи ІІ влади
оп'янила, розбурхала віковічні сподівання народу. Він чекав радикальних змін у
політичному, соціально-економічному, духовному й культурному житті. У
національних окраїнах неосяжної російської імперії, що набула лихозвісної слави
“тюрми народів”, до цього додався масовий національно-визвольний рух, що
пробудився уже в перші тижні березня 1917 року. Невдовзі національне питання
постало у весь зріст, тобто набрав великого розмаху процес усвідомлення
народностями, які населяли Росію, свого національного буття. Спочатку, однак,
він не виходив за рамки надання націям і окремим народностям широкої
національно-територіальної автономії у межах Російської
федеративно-демократичної республіки. Ширше питання поки що не ставилося. Та
навіть така постановка рішуче не визнавалася новою російською владою – спочатку
Тимчасовим урядом, а потім і більшовиками. З цього приводу, зокрема, довгі
місяці тягнувся обтяжливий переговорний процес між Тимчасовим урядом і
Українською Центральною радою, яка очолила український національно-визвольний
рух.
З 1917 р. український народ пройшов довгий і тернистий шлях боротьби, сподівань
і надій, коли, нарешті, наприкінці 1991 р. висловився за незалежну, самостійну
і соборну Україну, за побудову правової, демократичної держави. Чого він
досягнув на сьогоднішній день, до чого йде нині Україна – питання майбутніх
істориків. У наше завдання входить дослідження перших соціальних потрясінь,
боротьби селянства України за покращення свого життя у перший рік революційного
творення, а саме української аграрної революції у березні 1917 р. – квітні 1918
р. Термін “українська революція” пробив собі дорогу в життя лише на початку
1990-х рр., тобто після проголошення державної незалежності України. До цього
офіційна радянська історіографія навіть думки не припускала про можливість
існування такого феномену. Адже все, що не вкладалося в рамки загальних
закономірностей всеросійської революції, вважалося контрреволюційним,
буржуазно-націоналістичним, антинародним.
Між тим, повалення самодержавства у лютому 1917 р. покликало до політичного
життя різновекторні сили, які повели боротьбу за владу в Україні. У перші
березневі дні на території України було ліквідовано органи царської
адміністрації, замість яких почали створюватися нові революційні органи влади,
зокрема, у Києві: Губернський виконавчий комітет при губернському комісарові
Тимчасового уряду М.Суковкіна, Рада об’єднаних громадських організацій, Рада
робітничих депутатів, Українська Центральна рада, яка в основу своєї діяльності
висунула завдання здобуття Україною широкої національно-територіальної
автономії.
Що ж стосується переважаючої частини населення країни, в тому числі й України,
селянства, то основним і першочерговим завданням воно висувало гасло “Земля і
воля” – негайного наділення його у демократичній державі достатньою кількістю
землі для заведення свого, нехай і крихітного, але власного господарства.
2.1. Селянство України напередодні Жовтневого перевороту в Росії
Що ж являло собою селянство України на 1917 р., яку частку українського
населення воно складало, які перспективи чекали на нього, як відносились до
нього противники і поборники українства? Щоб з’ясувати все це, звернімося до
праць сучасників тих подій, провідної частини української інтелігенції і, в
першу чергу, діячів Української Центральної ради. На думку багатьох з них
селянство асоціювалося з українством, чи – навпаки, українство з селянством.
“Головною підставою... Великої України ще довго, коли не завсігди, буде
селянство, – писав видатний український вчений-історик, голова Центральної Ради
М.Грушевський, – і на нім прийдеться її будувати. В довгі часи нашого
досвітнього животіння ми все повторяли, що в селянстві і тільки в селянстві
лежить будущина українського відродження і взагалі будущина України. Протягом
цілого століття українство і селянство стало ніби синонімами” [42 Грушевський
М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1992. – С. 162.].
Питання, що таке Україна і український народ, яку територію вона займає, які
нації тут проживають і подібні інші досить ґрунтовно проаналізовані у працях
вченого-соціолога, члена Центральної ради, міністра Директорії УНР М.Шаповала
[43 Шаповал М. Засади української визвольної програми. – Прага, 1927. – С.
1-61; його ж. Соціологія українського відродження. – К., 1994. – С. 1-45.].
Спираючись на підрахунки станом на 1914 р. М.Кордуби, він констатує, що в цей
час на території Великої (Східної) України (Правобережній, Лівобережній і
Степовій) загальною площею майже в 665 тисяч квадратних кілометрів проживало
біля 40 млн. чоловік, а на Західних землях (Галичина, Буковина і Підкарпаття),
що обіймали понад 74 тисячі кв. кілометрів – біля 6,5 млн. чоловік. Разом
(округлено) це складало 739.162 кв. кілометри і 46 млн. 12 тис. душ населення.
З них: українців – 32 млн. 662 тис. або 71%; росіян – 5 млн. 376 тис. 800 або
11,7%; євреїв – 3 млн. 795 тис. 760 або 8,2%; поляків – 2 млн. 79 тис. 500 або
4,5%; німців – 871 тис. 200 або 1,9%. Решту (2,7% разом) склали болгари, греки,
волохи, вірмени, чехи, мадяри, черкеси, татари, турки, словаки і білоруси [44
Шаповал М. Засади української визвольної програми. – С. 6-7.]. Граничне
уявлення хто був хто в Україні дає таблиця М.Шаповала про виробничу зайнятість
населення чот
- Киев+380960830922