РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАЛУЧЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ ДО ВРЕГУЛЮВАННЯ ВОЄННИХ КОНФЛІКТІВ
Для з'ясування передумов становлення системи залучення Збройних Сил України до міжнародного процесу запобігання виникнення та вирішення воєнних конфліктів, які забезпечили входження України до світової системи збереження миру, дисертант вважає за необхідне виділити три складові: перша - глобальні зміни геополітичного контексту та проблеми людства; друга - концептуальні та нормативно-правові основи врегулювання воєнних конфліктів, законодавча бази залучення України до міжнародної миротворчої діяльності; третя - сукупність міжнародних організацій та інституцій, їхня внутрішня побудова, зовнішні зв'язки та діяльність по підтриманню чи відновленню миру й безпеки, а також наявна організаційно-штатна структура ЗСУ, яка спроможна вирішувати завдання по врегулюванню воєнних конфліктів [331]1.
Розглянемо кожну із складових як сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія, окреслимо їхні найважливіші риси, зміст, внутрішню форму.
2.1. Зміни геополітичного контексту та вирішення проблем глобальної безпеки
Кінець ХХ століття та початок третього тисячоліття спонукали науковців до аналізу та прогнозування сценаріїв розвитку глобальної системи безпеки. Рушійної сили набули два протилежні процеси - глобалізація й фрагментація.
Глобалізація має два важливих виміри: інтенсивність і масштаби міжнародної взаємодії. У сенсі інтенсивності, глобалізація певною мірою співпадає зі спорідненими ідеями інтеграції, взаємозалежності, багатосторонності, відкритості та взаємопроникнення. У сенсі міжнародної взаємодії, глобалізація стосується географічного поширення цих тенденцій і тотожна зближенню, універсалізації та однорідності. Фрагментація передбачає зворотні процеси: розпад, безлад, односторонність, закритість та ізоляцію, з одного боку, а з іншого - регіоналізм, дистанціювання, сепаратизм і різнорідність. Процеси фрагментації одночасно, хоч і з різною інтенсивністю, поширюються як у міждержавних відносинах, так і всередині країн. Глобалізація та фрагментація - два аспекти домінуючих взаємопов'язаних тенденцій.
Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан звернув увагу міжнародної спільноти на значимість проблем глобалізації [663; 665]. На його думку, головним викликом, з яким зіткнувся сьогодні світ, є забезпечення позитивного змісту глобалізації: "Глобалізація надає величезні можливості, але зараз її плоди розподілені дуже нерівномірно, тоді як її тягар несуть всі" [663]2. Нації й групи, що не отримали жодних переваг від прояву цієї тенденції, вбачають у регіоналізації, націоналізмі та сепаратизмі єдиний засіб захисту й збереження власної ідентичності, культури та соціальної справедливості. Іншими словами, глобалізація створила нове середовище й новий зв'язок між суб'єктами господарювання завдяки усуненню перепон торгівлі та руху капіталів, поєднаному з небаченим технічним прогресом і постійним зниженням вартості перевезень, зв'язку та комп'ютерних послуг. Непередбачувана ланцюгова реакція, викликана швидким розвитком інформаційних і телекомунікаційних технологій та рухом капіталу, дестабілізує одні країни й спричиняє кризу в інших. Зростає занепокоєння, що ситуація може вийти з-під контролю, загрожуючи цілісності культур і суверенітету держав. Отже, існує нагальна потреба пристосування принципів, норм та інститутів до нових загроз і викликів. Головна проблема полягає у тому, що процедури та механізми існуючої системи безпеки засновані на відносинах, які регулюються на державному та міждержавному рівнях, тоді як у новому "глобальному світі" основні загрози стабільності виникають у середині держав. У 1990-2000 рр. зафіксовано 56 воєнних конфліктів у 44 регіонах. Усі конфлікти, протягом цих 11 років, окрім трьох - внутрішні. Міждержавними конфліктами були ірако-кувейтський, індо-пакистанський та ефіопсько-ерітрейський. Аналіз конфліктів свідчить, що кінцевою метою усіх конфліктуючих угруповань було захоплення влади або контроль над територією [479]3. Внутрішні конфлікти дестабілізують міжнародну ситуацію, впливаючи на сусідні країни та на регіон загалом.
Протягом останнього десятиліття уявлення про загрозу безпеці суттєво змінилися. Сьогодні загроза існує не для території країни, а для її устрою, функціонування її інститутів і добробуту її громадян [479]4. Головна загроза безпеці міжнародної спільноти полягає у слабкості держав, внаслідок браку демократичних структур та їх неспроможності стримати й подолати такі явища як організована злочинність, міжнародний і внутрішній тероризм, корупція, відсутність політичних свобод, порушення прав людини, релігійні та етнічні конфлікти, агресивний націоналізм.
У майбутньому внутрішні конфлікти становитимуть головну загрозу стабільності у світі. Прямим наслідком цих конфліктів є внутрішня міграція, потоки біженців, гуманітарні катастрофи та інші регіональні дестабілізуючі зміни. Якщо міжнародна спільнота не здатна залучити сторони до діалогу, конфлікт може перерости не лише в громадянську війну, але й спровокувати війну між країнами, оскільки сусідні держави будуть намагатися обернути ситуацію на свою користь, або обмежити шкоду своїм національним інтересам.
Сучасні системи міжнародних відносин базуються на рівності суверенних держав і невтручанні у внутрішні справи. Зовнішнє втручання міжнародних організацій, міждержавних союзів та окремих урядів часто розглядається як небезпечний прецедент виклику державному суверенітетові. Втручання може санкціонувати лише РБ OOН. На практиці, однак, і міжнародні організації, і держави, що могли б попередити або зупинити конфлікт, навіть коли б вони мали втрутитися на гуманітарних підставах, часто виявляються безпорадними через неможливість виконати мандат РБ ООН.
Якого досвіду набув світ після загибелі тисяч цивільних осіб у "зоні безпеки" ООН у Сребрениці в 1995 р., у зв'язку з операцією ООН у Східному Тіморі та операц