РОЗДІЛ 2
СТАНОВИЩЕ ЮНИХ ГРОМАДЯН У ПОЧАТКОВИЙ
ПЕРІОД ВІЙНИ
2.1. Зміни умов життя дітей і підлітків
Трагічний червень 1941 р. став точкою відліку нового, воєнного часу, в умовах якого корінним чином змінилося становище українського народу, в тому числі і його наймолодшої частини. Війна особливо боляче зачепила долі мільйонів неповнолітніх громадян як найуразливішої категорії суспільства. Великим драматизмом і суперечливістю характеризувалось становище дітей та підлітків України в початковий період німецько-радянської війни (червень 1941р. - липень 1942 р.)
Характерне для юних громадян романтичне сприйняття війни дуже швидко було витіснене її жорстокими реаліями. Адже з перших її днів вони відчували на собі глибокий трагізм воєнного часу. Налаштовані радянською ідеологією на переконаність у непереможності Червоної армії, діти та підлітки були буквально шоковані її тяжкими поразками вже в перші дні війни. Юні громадяни переживали біль розлуки з батьками та старшими братами, які йшли на фронт, усвідомлюючи і страшну перспективу їх безповоротної втрати. Не менш болісним було в неповнолітньому середовищі і розуміння втраченого дитинства, мирного і передбачуваного життя. Все це викликало великі морально-психологічні трансформації серед неповнолітньої частини українського соціуму.
Вже на початковому етапі війни у прифронтових районах та зоні воєнних дій обірвалося життя тисяч неповнолітніх громадян. Так, газета "Красная армия" повідомляла, що 22 червня 1941 р. німецькі літаки на бриючому польоті розстріляли гурт дітей, які гралися на одній з вулиць села Жуляни (неподалік м. Києва). У результаті цього піратського нальоту загинуло понад десять дітей. "Я, мати шістьох вбитих радянських громадян - писала воїнам однієї з військових частин жителька цього села Агрипина Миртвяченко - прошу вас відомстити за моїх дітей і жорстоко покарати фашистських варварів" [288, 141].
Як засвідчують спогади, досить часто неповнолітні громадяни гинули під час періодичних масованих нальотів німецької авіації на прифронтові райони та бомбардувань і обстрілів колон біженців. У піонерській періодиці того часу з'явилися рубрики, матеріали яких вчили дітей, як треба поводитись під час повітряного нальоту чи хімічного нападу [290, 2]. Проте далі рекомендацій справа по суті не пішла, бо засобами індивідуального захисту діти й підлітки забезпечені не були. Катастрофічно не вистачало і засобів та місць колективного захисту від зброї масового ураження.
Згідно постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 червня 1941 р. "Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів та цінного майна" відбувалася евакуація цивільного населення у східні райони країни [215, 264]. Поряд з кваліфікованими робітниками і спеціалістами, людьми похилого віку, жінками евакуації підлягали й діти. Так, у жовтні 1941 р. з м. Ворошиловграда до м. Самарканда (Узбекистан) був відправлений ешелон з 450 сім'ями, серед них було понад 1000 дітей [23, 39].
Спеціальною постановою № 389 Харківського облвиконкому від 18 вересня 1941 р. передбачалася евакуація з м. Харкова близько 100 тис. жінок і дітей, в т.ч. в Сталінградську область Російської Федерації 20 тис., у Саратовську - 30 тис., у Казахстан - 50 тис. [174, 164].
Було організовано й евакуацію вихованців дитячих установ. Так, протягом липня-серпня 1941 р. до Харкова і області прибуло 810 дітей віком від 2 до 14 років, здебільшого вихованців дитбудинків Київської та Кіровоградської областей. З дитбудинків Полтавської області до м. Охтирки (Сумщина) було евакуйовано близько 1000 дітей [107, 5-7]. З наближенням фронту цих дітей було відправлено вглиб країни. З 15 серпня по 15 вересня 1941 р. у Сталінградську область Російської Федерації було вивезено 5708 вихованців дитбудинків Запорізької області [233, 62].
Організація евакуації дітей та підлітків на Схід супроводжувалася значними труднощами. Не вистачало рухомого складу, всі залізниці України працювали за надзвичайно напруженим графіком. Наприклад, для евакуації навчальних закладів м. Харкова органи освіти визначили мінімальну кількість вагонів в 75 одиниць на кожну установу, а фактично ж було виділено лише по 18-20 вагонів. Тому з 23400 учнів харківських шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН), які підлягали евакуації, насправді було вивезено 5536 підлітків, що становило всього 23,7 %. Така ж ситуація спостерігалася і в інших регіонах України. Так, з Київської області належало евакуювати 7720 учнів ФЗН, залізничних (ЗУ) і ремісничих (РУ) училищ, а фактично ж було відправлено на схід лише 4342 (56,2 %), Кіровоградської - відповідно 450 і 325 (72,2 %), Полтавської - 1100 і 135 (12,3 %), Дніпропетровської - 2180 і 1287 (59 %), Запорізької - 1653 і 3356 (20,3 %), Чернігівської - 2298 і 2284 (99 %), Сумської - 5900 і 1664 (28,2 %), Сталінської - 41620 і 3671 (8,8 %), Харківської - 22800 і 5536 (24,2 %), Ворошиловградської - 28000 і 3995 (14,3 %) [Підраховано за: 291, 210]. Як бачимо, лише в Чернігівській області евакуація трудрезервників була проведена майже в повному обсязі.
Шлях дітей, що евакуйовувались на Схід, був тривалим, надзвичайно виснажливим, тяжким і небезпечним. Евакоешелони часто ставали об'єктами бомбардувань і обстрілів німецької авіації, діти потерпали в дорозі від голоду та хвороб. Незважаючи на те, що керівництво залізниць було зобов'язане організувати пункти гарячого харчування, санітарну та медичну допомогу, видачу продуктів, насправді ж для забезпечення побуту евакуйованих дітей у дорозі було зроблено дуже мало. Через відсутність належних санітарно-профілактичних заходів досить типовими стали спалахи інфекційних захворювань у дитячих вагонах евакопотягів. Таке безладдя перших місяців війни стало наслідком не лише суворих об'єктивних реалій, але й непідготовленості відповідних структур до діяльності в умов воєнного часу.
Слід також мати на увазі, що через перевантаження залізниць велика частина цивільного населення разом з дітьми відходила з районів, яким загрожувала оку