РОЗДІЛ III
СОЦІОКУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ
ТА ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ
3.1. Інтерпретація ідеї глобалізації в українській політичній думці ХІХ - ХХ сторіч
На сучасному етапі розвитку політологічної науки актуальною є проблема співвідношення ідеї глобалізації та її політичної практики, поняття та феномену цього явища. Для вирішення цього питання ми вдаємося до аналізу особливостей національного сприйняття ідеї глобалізму та її інтерпретації в межах національного дискурсу (А.Арсеєнко, В.Базилевич, З.Балабаєва, Л.Головко, Н.Гражевська, І.Іванов, Т.Іжевська, О.Кіхно, Є.Кіш, В.Красільчук, В.Кремень, Л.Кузнєцова, В.Кузьменко, І.Курас, А.Лановенко, В.Мадіссон, В.Масштабей, В.Солдатенко, В.Ткаченко, С.Троян, В.Шахов та ін.).
Ідеї раціоналістів, такі, як ідеї "глобального села", "інформаційного суспільства", "відкритого суспільства", "громадянського суспільства", "правової держави", "міжнародного права" тощо - певним чином протистоять органічній природі нації. Такого роду раціоналізм, на думку В.Й.Старосольського, породив ідеї космополітизму, вираженням якої і стали наведені поняття, тоді як "...кожний народ - це окреме, цінне, одиночне в людській гармонії..." [188, 124]. Основною метою глобалізації в сферах культури та ідеології постає глобальна культурна гомогенізація, синхронізація, уніформізація і стандартизація [250, 134], не зважаючи на історичну різночасовість різних культур [8, 15].
Глобалізація відбувається паралельно з глокалізацією, яка в соціокультурному плані проявляється як адаптація культурних елементів до локальних умов на засадах місцевих традицій, тож має місце твердження гомогенності життєдіяльності як нормативного стандарту. В процесі формування нової світової культури сполучаються принципи культурної гомогенності та гетерогенності, що уможливлює не тільки збереження, але й відродження традицій. Тому культурологи стверджують принципи селективного сприйняття та селективного засвоєння культурних елементів в процесі відтворення культурної самобутності [186, 532].
Говорячи про глобалізацію в соціально-політичному плані та відзначаючи ілюзії глобалізації, В.Іноземцев відзначає: на наших очах багато традиційних суспільств змінили зовнішній вигляд, не змінивши при цьому своїм базовим принципам, що відкидають індивідуалізм та не визнають принципів державності. Вожді африканських племен перетворилися в президентів, в Індонезії з'явився парламент, у переважній більшості країн, що розвиваються, декларований розподіл влади. Ця мімікрія пояснюється просто: головною умовою виділення західної допомоги, кредитів і інвестицій в останні десятиліття нерідко виступала наявність формальних ознак руху до демократичного громадянського суспільства, а ресурси, що направлялися постіндустріальним Заходом, залишалися найважливішим чинником розвитку периферійних країн. Бачачи там представницькі інститути, "незалежні" суди, що формуються, мережу банків і бірж, що розвивається, західні експерти простодушно вважали, що йдеться про структури, аналогічні існуючим в постіндустріальних країнах. Деяке розуміння помилковості таких уявлень прийшло лише наприкінці 1990-х років, коли з'ясувалося, що офіційні звіти банку Таїланду - суцільний обман, що економічна політика Індонезії і Кореї визначається інтересами кланових структур, що триразове збільшення курсу карбованця стосовно долара відбувається саме в дні розрахунків по валютних ф'ючерсах тощо [89, 135].
Більш того, критика подібної практики справедлива тільки з точки зору західного експерта, який вихований в іншій традиції і вважає сімейність, кумівство, корумпованість і місництво неетичними. Тим часом для традиційних суспільств дані риси є органічними й у більшості випадків сприймаються як норма. Лідери таких суспільств діють чи намагаються діяти згідно з західними нормами тільки у відносинах із західними ж державами, а при вирішенні внутрішніх питань вони спираються на традиційні стереотипи [89, 135].
В епоху глобалізації постає проблема здатності урядів пристосовувати свою політику до умов, що змінюються. Як пише С.Хантінгтон, якщо японці п'ють кока-колу, це не означає, що вони відмовилися від своєї самобутності чи стали схожими на американців. Хоча в економічно розвинених країнах Сходу спостерігається засилля американізації, однак ці країни (наприклад, Південна Корея, Японія тощо) зберігають своє національне обличчя.
Серцевиною проблеми глобалізації є виникле протиріччя між двома фундаментальними засадами світоустрою: принципом політичного суверенітету, втіленим у нації-державі, з одного боку, і універсальної домінанти "загальнолюдських цінностей", що логічно випливає з інтернаціоналізації економічних, культурно-ідеологічних і політичних процесів, з іншого. Спроба західних експертів та політиків розв'язати подібне протиріччя вилилася в концепцію "нового інтервенціонізму", що за своєю суттю нагадує доктрину "обмеженого суверенітету", застосовану СРСР у Чехословаччині 1968 року та Афганістану 1979 року. "Новий інтервенціонізм", як показав досвід війни НАТО проти Югославії й Іраку, не усуває проблем, що лежать в основі конфлікту, а тільки викликає нові напруження. Подібна ситуація у відношенні виникнення "режимів-ізгоїв" у світовій системі (Іран, Сирія, Лівія, КНДР, Куба тощо).
Поважання суверенітету держави, її інтересів має залишатися головним незаперечним принципом міжнародного життя, оскільки саме національна держава залишається тією зрозумілою для громадян конструкцією, що добре їм знайома завдяки культурі і звичаям як результат історичного розвитку [172; 174]. Право і суспільний лад, демократія в тому вигляді, як ми її знаємо, мають потребу у функціонуванні національної держави, адже держава втілює в собі гаранта конституційних прав і свобод громадян, запроваджує ті правила і суспільні інститути, згідно з якими громадяни реалізують свій суверенітет, здійснюють волевиявлення як самостійно, так і через своїх представників. Якщо держава відімре, то виникне не новий світоустрій,