РОЗДІЛ 2
СОЦІОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАПРОВАДЖЕННЯ "НОВОГО ПОРЯДКУ": ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
2.1. Ідеологічне підґрунтя окупаційної політики у соціокультурній сфері.
Українські землі, що напередодні Другої світової війни перебували у складі чотирьох держав, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи 30-х рр. ХХ ст.
У цей період чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. До першої групи належали - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина, тобто країни до складу яких входили українські землі. Їх основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Другу групу - Англію, Францію і, частково, США - творців Версальсько-Вашингтонської системи цілком влаштовувала геополітична ситуація, вони не хотіли її змінювати. Третю групу становили Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", претендувала на українські землі, і Угорщина, невдоволена умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України [164,443].
Ґрунтуючись на положеннях реакційної псевдонаукової теорії німецького географа Ф. Ратцеля про визначальне значення в житті держави її географічного становища, нацисти стверджували, що територія Німецької імперії не відповідала зростаючій чисельності й потенційним можливостям німецької нації. "Ми як дерево, що вросло коріннями в ущелину скелі, - писав один з публіцистів того часу. - Або ми розсунемо камінь і будемо рости далі, або опір виявиться настільки великим, що ми зачахнемо тому, що не будемо одержувати достатнього харчування" [198,108?. Ця теза стала квінтесенцією ідеї "розширення життєвого простору" і була проголошена А. Гітлером. У подальшому вона стала основною метою діяльності правлячої нацистської партії. Фюрер обіцяв своєму народу: "Я маю намір вирішити німецьке питання, тобто вирішити проблему німецької території. Майте на увазі, що, поки я живий, ця ідея буде цілком володіти мною. І ще будьте впевнені, що, як я передбачаю, коли в якийсь момент знадобиться зробити крок уперед, тоді миттєво почну діяти й при цьому не побоюся вжити крайніх заходів, тому що я переконаний, що це питання так чи інакше має бути вирішеним" [333,367]. Зрозуміло, що під рішучими кроками малися на увазі захоплення необхідних для розширення "життєвого простору" територій.
У своїй книзі "Майн кампф" А. Гітлер обґрунтував основні напрямки нацистської агресивної політики і пояснив, що розширення "життєвого простору" для німецького народу може відбутися тільки за рахунок Росії..." [186,438].
"Якщо ми хочемо створити нашу велику Німецьку імперію, ми повинні, насамперед, витіснити і винищити слов'янські народи - росіян, поляків, чехів, словаків, українців, білорусів", - цинічно заявляв А. Гітлер [316,7]. Подібні заяви лунали неодноразово. Нацистський міністр В. Дарре, наприклад, так уявляв собі майбутню німецьку імперію: "Балтійські держави, Польща, перетворена на чисто етнографічне поняття і відокремлена від моря з півночі, збільшена Угорщина, розділені Сербія і Хорватія, зменшена Румунія, відокремлена Україна, цілий ряд південноросійських областей і держав, а також держав кавказьких - така майбутня федеративна німецька імперія, звідки Німеччина черпатиме свою могутність" [268,30]. Про гітлерівські плани захоплення світу повідомлялося ще у 1939 р. у роботі Г. Раушнінга* "Говорить Гітлер". "Я поставлю в центр сталевий стрижень великої Німеччини... блок ста мільйонів... Потім - Східна федерація: Польща, Прибалтійські держави, Угорщина, Балкани, Україна, Волга-ланд, Грузія. Федерація, але без армії, без власної політики, без своєї економіки... Західна федерація: Голландія, Франція, Фландрія, Північна Франконія... Північна федерація - Данія, Швеція, Норвегія...." - так бачив майбутню Європу фюрер [280,42].
Нацистська верхівка не приховувала від міжнародної спільноти свої експансіоністські плани, у тому числі плани захоплення України. "З самого початку, у 1933 р. і навіть ще до приходу нацистів до влади, - зазначав С. Мессершмідт, - відомі нацистські діячі відкрито говорили про Україну, що "вона повинна бути нашою житницею" і про те, що "навіть маючи південно-східну Європу під своїм контролем, Німеччина потребує більшої частини України, і вона повинна мати її для того, щоб бути спроможною постачати продовольством населення Великої Німеччини" [316,8]. А. Гугенберг, міністр продовольства й сільського господарства Німеччини, у червні 1933 р., на міжнародній конференції у Лондоні, звернувся до західних держав з вимогою "передачі" німцям України "для більш раціонального використання цієї родючої території" [316,8].
Провідна роль у процесі підготовки підґрунтя "освоєння" нових територій належала створеному у квітні 1933 р. Зовнішньополітичному відомству (АПА) гітлерівської партії НСДАП. Очолив цю структуру один з головних ідеологів нацизму А. Розенберг*. У середині АПА був утворений спеціальний "головний відділ" на чолі з А. Шикеданцем (партійний та адміністративний діяч, вважався з самого початку спеціалістом з "російського питання"), який був одним з найбільш близьких спільників А. Розенберга, який підтримував зв'язок з російською білою еміграцією. Важливу роль при штабі відігравав Г. Лейббрандт (виходець з Одеси, з 1919 р. жив у Німеччині, вважався фахівцем з "українського" питання). Згодом Г. Лейббрандт, посівши місце А. Шикенданца, став "начальником штабу" АПА.
Штаб АПА займався розробкою "теоретичних основ" для майбутнього освоєння європейського Сходу. Головними напрямками роботи цієї установи були розробка планів використання економічного потенціалу, адміністрування захоплених територій, впровадження стратегічних планів з "освоєння" загарбаних нових колоній "третього рейху" ?161,77?.
У другій половині 30-х рр. для реалізації плану експлуатації окупованих територій СРСР було створено нову державну структуру, так званий економічний штаб особливого призначення "Ольденбург", або "Економічний штаб Ост". За декілька днів до війни штаб