РОЗДІЛ 2
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРИМУС У ПУБЛІЧНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ ЯК РІЗНОВИД
ДЕРЖАВНО-ПРАВОВОГО ПРИМУСУ: ВИЗНАЧЕННЯ, ВЛАСТИВОСТІ ТА СИСТЕМА ЗОВНІШНІХ ФОРМ
ПРОЯВУ
2.1. Категорія “державно-правовий (державний) примус” в юридичній науці та
законодавстві
Традиційно в юридичній науці будь-яке визначення права містить вказівку на його
обов’язкову ознаку – примусову забезпеченість з боку держави. Саме тому примус,
який здійснюється державою у межах та на засадах, чітко визначених у
законодавстві, можна вважати засобом забезпечення правопорядку, дотримання
вимог, визначених нормами права. І правильно зазначає О.Лейст, що кожна норма
права і право в цілому забезпечені державним, і можна уточнити –
державно-правовим примусом [339, С.7].
В українській мові слово “примусити” тлумачиться насамперед як вимога виконання
чогось незалежно від волі, бажання. Примус у праві у широкому значенні
знаходить свій вияв у тому, що держава владно вирішує ті або інші питання
незалежно від волі окремого індивіда, яка може й не збігатися з державною
владою, визначеною у правових нормах. На думку В.Лєбєдєва, під примусом слід
розуміти формуючий вплив на правосвідомість суб’єкта за допомогою зовнішніх
факторів, які виявляються у передбаченому чи реальному обмеженні (погіршенні)
соціального (правового) стану, А.Абрамов впевнений, що примус полягає в тому,
що нормами права регламентується специфічний вплив на особу з метою регулювання
її поведінки, яка має соціальне значення, а С.Братусь – у застосуванні санкцій
за порушення правил поведінки [573, С.110]. Не зважаючи на те, що в юридичній
літературі досить часто зустрічається вказівка на «правовий примус»,
«державно-правовий примус», його поняття, як слушно зазначають О.Шевчук,
Н.Хорощак, залишається до цього часу остаточно невизначеним. Так, у довідковій
правовій літературі зустрічаються навіть різні підходи до трактування
визначення, змісту державно-правового примусу. В юридичному словнику 1953 року
мова йде лише про примусове лікування та про примушування представника влади,
із чого О.Шевчук робить висновок про тотожність примусу і насильства [565,
С.3]. В юридичних довідниках періоду радянської влади, положення яких, до речі,
й до цього часу інколи дублюються, визначаються примусове стягнення коштів,
примусові заходи виховного та медичного характеру [498, С.615-616]. У
монографічній правовій літературі, в основному, робиться вказівка на те, що
головною функцією державно-правового примусу є правоохоронна [554, С.10]. Тобто
уповноваженим державою органам у межах їх компетенції надано право здійснювати
певні дії, спрямовані на локалізацію, нейтралізацію та недопущення
правопорушень. Саме тому певна кількість вчених-юристів розглядає його з точки
зору спрямованості останнього на захист сформованих правовідносин та
забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм відповідних галузей
права [554, С.11]. В цілому можна виділити декілька напрямків формулювання
наукового визначення державного (державно-правового) примусу: як особливої
реакції держави в особі органів (осіб), наділених владою, на правопорушення
(Д.Бахрах); як психологічного або фізичного впливу держави (органів або
посадових осіб) на певних осіб з метою спонукання, примушення їх виконувати
правові норми (Ю.Битяк, В.Зуй, А.Комзюк, Н.Хорощак).
Аналіз різноманітних наукових, публіцистичних правових джерел дозволяє таки
виділити певні тенденції у дослідженні державного (державно-правового) примусу
вченими-юристами і навіть простежити генезис цього поняття. Так, ще в
додержавному суспільстві існувала сила, яка змушувала членів спільноти
дотримуватися певних правил поведінки, а щодо осіб, поведінка яких не
узгоджувалася із встановленими нормативами, передбачалися певні обмеження
особистого та майнового характеру. Застосовувало відповідний примітивний примус
(оскільки все ж таки це був психічний та фізичний вплив всупереч бажанням та
волі осіб) суспільство в особі жреців, вождів тощо.
Отже, має місце певний зв’язок примусу і влади. У правовій літературі, як
зазначає А.Комзюк, недослідженими залишаються питання соціальної, суспільної
влади, її легальності та легітимності, спостерігається ототожнення впливу і
суспільної влади [366, С.24]. Таке ототожнення є помилковим, оскільки вплив
обумовлений природними або іншими властивостями явища, особливими якостями
людей. Він не викликає бажаної поведінки примусовим шляхом, а є одним із її
спонукань, мотивів. Такі мотиви, зазвичай, діють стихійно, не викликають
моменту усвідомлення їх як влади. Останнє ж необхідне для феномена влади.
Вольовий характер владовідносин між людьми пояснюється тим, що вони наділені
свідомістю і волею. Будь-яка суспільна влада і будь-які відносини панування і
підкорення є своєрідним привласненням чужої волі.
В той же час для суспільної влади обов’язковою є наявність певних спільнот,
колективів, зв’язки всередині яких спираються не на родинні відносини, а на
інші фактори. Необхідність влади у спільноті (колективі) обумовлена спільною й
усвідомленою діяльністю людей, яка передбачає розподіл праці, встановлення
певної ієрархії, порядку взаємовідносин в колективі й між колективами. Тобто
влада є важливим елементом будь-якої організації соціального життя. Відповідна
влада завжди містить елемент примусу, який базується на необхідності управління
спільною діяльністю людей. “Примус виступає як засіб забезпечення цінностей,
який створює такий фактичний стан, який не виключає рішення індивіда з ланки
детермінації, але ставить його у становище, що усуває вибір іншого варіанту
поведінки” [564, С.6].
- Киев+380960830922