Розділ II Закону [38] окреслює організацію й здійснення видавничої справи в
Україні. За ст. 9, у видавничій справі на засадах різних форм власності
використовуються будь-які організаційно-правові форми, передбачені
законодавством. До суб'єктів видавничої справи, за статтею 10 Закону [38],
відносять видавців, виробників та розповсюджувачів видавничої продукції. За
цією ж статтею, суб'єктами видавничої справи в Україні можуть бути громадяни
України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на
законних підставах, юридичні особи України та інших держав; відповідно до
законодавства суб'єктам видавничої справи надається право вступати у правові,
майнові, виробничі відносини із суб'єктами інших сфер діяльності.
Правовідносини за участю суб'єктів видавничої справи, які є суб'єктами
підприємницької діяльності, регулюються й іншими законами України, що будуть
досліджуватися нижче. Таким чином, норми Закону “Про видавничу справу” можна
вважати компромісними, такими, що покликані урегульовувати як господарчі так і
цивільно-правові відносини. За цим законом, відносини між суб'єктами видавничої
справи регулюються окремими угодами, укладеними згідно з законодавством, але
закон не встановлює юридичну природу цієї угоди.
У статті 12 Закону [38], з метою обліку суб'єктів видавничої справи,
запроваджено Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і
розповсюджувачів видавничої продукції. Положення про Державний реєстр видавців,
виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції було затверджено
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1998 р. № 1540 [154], яке
далі буде розглянуто детальніше.
Закон [38] детально регулює права та обов'язки замовника видавничої продукції.
За ст. 17 Закону [38], від замовників – авторів (співавторів), упорядників
(співупорядників), перекладачів – видавці можуть приймати замовлення на
редакційно-видавниче опрацювання, виготовлення та випуск у світ:
творів белетристичного, громадсько-політичного, рекламного, довідкового,
навчального, наукового, технічного або прикладного характеру;
виступів, лекцій, промов, доповідей, проповідей;
музичних творів із текстом і без тексту;
драматичних, музично-драматичних творів;
творів образотворчого мистецтва;
фотографій, ілюстрацій, карт, планів, ескізів;
перекладів, обробок, анотацій, резюме, оглядів, інсценізацій, інших переробок
творів й обробок фольклору (похідних творів) без заподіяння шкоди охороні
творів, що зазнали перекладу, адаптації чи іншої переробки;
збірників творів, збірників обробок фольклору, енциклопедій та антологій,
збірників звичайних даних, інших складених творів за умови, що вони є за
добором результатом творчої праці, координацією або упорядкуванням змісту без
порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові частини;
інших творів (творів, виданих за власні кошти, кошти меценатів, спонсорів, за
рахунок благодійних та інших фондів тощо).
Вважаємо, що наведений перелік є досить повним та належним прикладом юридичної
класифікації об’єктів видавничої справи в Україні.
Закон “Про видавничу справу” [38] у ст. 18 встановлює, що основною структурною
ланкою у видавничій справі є видавництва й видавничі організації різних форм
власності, що діють на підставі своїх статутів (положень), в яких визначаються
мета, завдання, функції та порядок їхньої діяльності. Закон забороняє створення
й діяльність видавництв та організацій з розповсюдження видавничої продукції, у
статутному фонді яких більше 30 відсотків іноземних інвестицій (ст.ст. 18, 25),
що в контексті наведених вище положень про обмеження приватизації у видавничій
сфері дозволяє стверджувати про стратегічні наміри держави щодо збереження
контролю за видавничою справою не лише шляхом використання юридичних та
економічних важелів, але й шляхом безпосереднього адміністративного регулювання
діяльності суб’єктів такої діяльності.
У ст. 19. Закону [38] вказується, що права видавництв і видавничих організацій
гарантуються Конституцією та законами України, що забороняються цензура,
втручання державних органів, їх посадових осіб, громадських організацій,
окремих громадян в організаційно-творчу діяльність видавців. Але слід визнати,
що держава зберігає багато важелів позаправового впливу на процеси у видавничій
справі. Ст. 19 Закону [38] визначає цензуру як контроль за ідеологічним змістом
видань, водночас встановлюючи, що “відповідними органами контролюється лише
зміст інформації, що охороняється законодавством”. Зауважимо, що навіть
легальних підстав для такого контролю у державних органів є досить багато. Так,
ст. 28 указаного Закону забороняє реалізовувати видавничу продукцію без дозволу
її власника (співвласників), а також з порушенням законодавства України з
питань інтелектуальної власності; розголошувати дані, що становлять державну
або іншу таємницю, що охороняється законодавством; порушувати вимоги щодо
додержання стандартів, норм і правил.
Окрім контролю, у сфері обігу інформації, що має конфіденційний характер та
контролю за відносинами власності, дотриманням стандартів у сфері видавничої
діяльності, держава за поточним законодавством, зокрема, має право на втручання
у мовні та моральні складові змісту видань. Це пояснюється необхідністю
підтримки державної мови та моральних засад у суспільстві. Зазначимо, що ці
потреби мають колективний, громадський характер. Їх перевага у системі правових
цінностей над закріпленими у ст. 34 Конституції правами особистості є дуже
сумнівною. Звичайно, правом особи на самореалізацію ця особа іноді може
зловживати, наприклад, пропагуючи расову ворожнечу або роблячи заклики до
насильницької зміни
- Київ+380960830922