РОЗДІЛ 2.
ВЗАЄМОДОПОВНЮВАНІСТЬ ЕПІСТЕМОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ У СУЧАСНОМУ БАЧЕННІ ПРОЦЕСУ ПІЗНАННЯ
Розглянемо закономірності побудови концепцій пізнання. Різниця між фундаменталістськими концепціями полягала у тлумаченні тієї суб'єктно інваріантної загальнообов'язкової (загальноприйнятої) картини світу, якої прагнули їх прихильники: у рефлективних визнавалася реальність як об'єктів так і принципів, які ми пізнаємо, тоді як конструктивістські наголошували на реалізмі лише принципів, які дивним чином співпадали з логіко-математичними началами науки (відомо, що кантівська система являла собою спробу філософської рефлексії над плідністю ньютонівської механістичної моделі світу, тоді як позитивістські "хвилі" були спробами відрефлектувати її злам).
Інтерпретативістські та прагматистські КП кожна у свій спосіб спробували подолати суб'єкт-об'єктну дистинкцію. В обох випадках поняття пізнання, оцінюване у термінах істинності було замінене пом'якшеним варіантом - підтвердженою вірою. Поява цих КП означала у пізнанні перехід від однаковості для багатьох до багатоманітності для кожного у тому сенсі, що вони виправдовували і навіть передбачали неоднозначність осмислення фактів, наявність альтернативних бачень стану речей.
Описаний процес переосмислення пізнавальної діяльності, що відповідає прогресу у розумінні процесу пізнання, за аналогією з визнанням наукового пізнання вдосконаленням (етерифікацією) людської діяльності взагалі, також можна визначити як етерифікацію КП. І справді, з позицій більш "етерифікованих" епістемологічних концепцій проблеми, принципові для менш "етерифікованих", вже не є принциповими перепонами у простуванні шляхом пізнання.
Усвідомлення взаємодоповнюваності та взаємообумовленості об'єктивних умов пізнання людиномірними чинниками, не послаблює, а підсилює наші позиції у пізнанні. Людина з відображуючого суб'єкту усе в більшій мірі усвідомлює себе суб'єктом продуктивним. Але разом із тим усвідомлення людиномірності пізнання не дає нам впасти в ілюзію цілковитого приборкання сил природи через пізнання усіх її таємниць, показує неправомірність позиції диктату над ними. Це стає чинником формування нового типу мислення - екологічного (Ґ. Бейтсон [10], [165], Ф. Капра [168] М. Моїсеєв [93], Е. Рід [205]), "нового діалогу людини з природою" (за висловом І. Пригожина), девіз якого можна визначити як розширення сфери дії кантівського категоричного імперативу зі сфери суто людських взаємин на взаємини людини та природи. З'являється можливість усвідомлено доповнювати сильні сторони одних методів пізнання (як емпіричного, так і теоретичного) сильними сторонами інших методів, творчо синтезуючи їх для ефективного розв'язання конкретних проблем35. Неоціненне значення має визнання того, що, кажучи словами В. Гайзенберґа, "у точному природознавстві остаточні рішення щоразу давалися для суто визначеної, суворо окресленої сфери досвіду... У кожному окремому випадку існує замкнена у собі математично висловлювана система понять та законів, яка узгоджується з визначеною сферою досвіду і в цих межах є справедливою для усього космосу, отже, не підлягає ані зміні, ані поліпшенню" [29,с.302]. При цьому визначення сфери досвіду має принципово людиномірний характер. Таким чином зберігається як абсолютна строгість та інваріантність - вимога класичного наукового ідеалу так і умовність, обмеженість застосування таких остаточних рішень як "універсальних".
2.1. Зростання людиномірного компоненту у неопозитивістській епістемології
Розвиток епістемологічних доктрин у ХХ ст. відповідає бурхливому розвитку наукового знання, яке у першу чергу визначалося революційними змінами саме у природничих науках. За досить короткий період часу цей розвиток пройшов т. зв. "некласичну" та "постнекласичну" (за визначенням В.С. Стьопіна) фази, які характеризувалися різним баченням мети та завдань науки, розумінням раціональності, критеріями наукового мислення та зростання наукового знання, тобто прогресу у науці. Тенденції цього процесу можна визначити як прагнення дослідження знання за межами науки, "антидемаркаціонізм", визнання певної розмитості меж самої науки та зростання ролі людиномірного чинника у сучасних епістемологічних концепціях, зростання ступеню взаємодоповнюваності на рівні застосування теорій та розуміння чинників та критеріїв пізнання.
Зростання цього розуміння можна вичерпно пояснити на матеріалі розвитку найпоширенішої некласичної епістемології - неопозитивістської - у напрямку прагматизму. Спробуємо проаналізувати неопозитивістські епістемологічні концепції у розрізі найхарактерніших проблем, спричинених основними догмами неопозитивізму (стор.43).
2.1.1. Проблема методологічного монізму
Неопозитивістським філософським концепціям притаманне універсальне прагнення редукції до логічної межи усіх мислимих дистинкцій, говорячи словами Л. Вітґенштайна: "Філософія повинна прояснювати та суворо розмежовувати думки, які без цього є наче темними та розмитими" [ЛФТ; 4.112].
Ключовою тут є дистинкція між осмисленим та позбавленим смислу, яка є метою логічного аналізу, котрий, за висловом Р. Карнапа, "виносить вирок безглуздості будь-якому уявному знанню, яке претендує поширитися за межі досвіду. Цей вирок стосується... будь-якого уявного знання з чистого мислення та чистої інтуїції, які бажають обійтися без досвіду [47,с.23]. Важливо зазначити, що очистивши поле дії філософії від усіх "метафізичних напрямків, які невдало звуться теоретико-пізнавальними, а саме реалізму (оскільки він претендує на висловлення більшого, ніж містять емпіричні дані, напр. що процеси виявляють певну закономірність і що звідси витікає можливість застосування індуктивного методу) та його опонентів: суб'єктивного ідеалізму, соліпсизму, феноменалізму, позитивізму у старому смислі" [47,с.24], тобто від усіх залишків рефлективного бачення процесу пізнання, неопозитивісти залишають філософії лише методологічну функцію36.
Зробивши висновок про те, що для науки важливі не самі факти, а