РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКА США ЩОДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ:
ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
2.1. Німецьке питання наприкінці світової війни та в повоєнні роки в
зовнішній політиці США
Перемоги на східному фронті Червоної армії 1943 року, відкриття другого фронту
Сполученими Штатами Америки та Великобританією у червні 1944 року, а також
капітуляція колишніх союзників Німеччини і приєднання їх до антигітлерівської
коаліції, означали зміни у військово-стратегічному співвідношенні на користь
союзників і початок корінного перелому в Другій світовій війні.
Під час війни три головні держави - СРСР, США і Великобританія, які воювали
проти Німеччини, почали турбувалися проблемами її майбутньої долі. Питання
Німеччини складалася з трьох взаємопов’язаних проблем - окупації, репарацій і
розділу Німеччини. Вперше подальша доля Німеччини обговорювалася лідерами трьох
країн під час конференції в Тегерані листопада 1943 р. Американський президент,
в порядку робочої гіпотези, прихильно поставився до розділу Німеччини.
Ф.Рузвельт висунув пропозицію утворити в Німеччини 5 автономних держав: Прусію;
Ганновер та північно-західні райони Німеччини; Саксонію і район Лейпцига;
Гессенська провінція, Дармштадт, Кассель і райони розташовані на південь від
Рейну, а також старі міста Вестфалії; Баварію, Баден, Вюртемберг [13, с. 94].
Уінстон Черчілль виступав за утворення трьох держав: Прусії, Центральної
Німеччини, Південної Німеччини [13, с. 94]. Сталін досить скептично поставився
до обох цих планів.
Однак перспектива майбутньої гегемонії радянської влади у Східній Європі, що
все більше турбувала американських політичних діячів, сприяла налагодженню
більш поміркованих відносин з німцями і зменшенню бажання назавжди залишити
Німеччину у вакуумі. Але серед американського зовнішньополітичного
істеблішменту були противники такого плану. Так, міністр фінансів США Генрі
Моргентау розглядав Німеччину як агресивну за своєю природою і вважав, що
Версаль нічого не зробив у цьому напрямку. Г.Моргентау закликав до знищення
важкої промисловості Німеччини, затоплення її вугільних шахт і перетворення на
сільськогосподарську країну. “Якщо Рур, - доводив він, - буде позбавлений свого
машинного устаткування, шахти затоплені, підірвані і зруйновані -–це зробить
німців неспроможними розв’язати майбутні війни” [Цит. за: 227, p. 581].
“План Моргентау” ніколи серйозно не брався до уваги президентом Ф.Рузвельтом.
Оскільки Німеччина не була самостійною в сільськогосподарському відношенні і
залежала від експорту, що забезпечував від 20 до 25 мільйонів населення країни,
невідомо що сталось би з німцями за “планом Могрентау”? Щоб трапилось би з
німецьким експортом від якого залежали економіки інших європейських країн? “Це
була програма індустріального скорочення, наслідки якої змінили б міжнародний
голос Німеччини на слабкий фальцет, – робить висновок дослідник з університету
святого Джона в Нью-Йорку Френк Нінкович. - Біблійна кара Моргентау була
ставленням, але не планом” [288, р. 22].
На Ялтинській конференції лютого 1945 р. до великої трійки була залучена
Франція, як четверта контрольна держава, з наданням їй власної окупаційної зони
[15, с. 196]. Керівники трьох країн погодилися ліквідувати самостійне державне
існування Німеччини, але відмовилися від розчленування території рейху [13, с.
186-187].
Американці і англійці також виступили за збереження життєздатної Німеччини без
права на самостійне державне існування [15, с. 116-120]. Проте це було
викликано не жадобою до репарацій, а тим, що приблизно з осені 1944 р.
Ф.Рузвельт у рамках глобальної системи рівноваги прагнув також до стабільної
Центральної Європи. Для цього економічна стабільність Німеччини мала істотне
значення, тобто “план Моргентау” остаточно відкидався. [Див.: 246, р.
111-133].
Після звільнення країн Центральної і Східної Європи Сталін почав провадити
масовану “совєтизацію” цього регіону, з подальшим перетворенням його на буферну
зону. Наслідками такої політики Радянського Союзу було те, що на Потсдамській
конференції (липень-серпень 1945 р.), первісна мета якої - створення повоєнного
європейського ладу, було досягнуто угод, які значною мірою фіксували виникле на
час конференції напруження, ніж розв’язували його. Отже, як стверджує старший
співробітник Ради міжнародних відносин Грегорі Тревертон: “Здавалося, що
конференція у Потсдамі мала намір зберегти Німеччину об’єднаною, але фактично
заклала основу для її поділу… У Потсдамі уявна єдність серед великої трійки
була знищена так званим принципом відповідальності, що був включений за
американським наполяганням” [314, р. 22, 23].
Політична нестабільність, економічний хаос, навіть масовий голод в Німеччині
вимагав від уряду США вжити дієвих заходів, щоб запобігти можливій катастрофі.
Американські урядовці визнали, що їх національні інтереси відверто потребують
економічного відродження Німеччини в європейському контексті. Проблема, як
відзначав державний секретар США Джеймс Бірнс полягала в тому, що Союзницька
контрольна рада “не управляла” Німеччиною і не дозволяла країні управляти самій
собою. Саме тому США добивалися “максимально можливого” економічного
об’єднання, що дозволить Німеччині досягнути самостійного економічного
відродження. Так, Дж.Бірнс, в своїй промові у Штутгарті у вересні 1946 р.
сповістив про зміни в американській політиці: “Якщо повне об’єднання не може
бути досягнуто, ми повинні зробити все, що від нас залежить, щоб забезпечити
максимум можливого об’єднання… американський уряд вважає, що німецькому народу
в усій Німеччині, при належному контролі, потрібно надати певну
відповідальність за ведення
- Київ+380960830922