Розділ 2. Ліро-епічні твори Ліни Костенко
крізь призму екзистенціалів “вірність” і “зрада”
Розглядаючи українську літературу як складову підколоніального
культурно-духовного буття нації аж до часу набуття Україною незалежності, можна
виокремити дві ідейно-стильові, етико-естетичні течії — конформістську та
нонконформістську, тобто одну — лояльну щодо поневолювача та другу — протестну,
непримиренну. Одна — через Квітку-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, пізнього
Павла Тичину, Бориса Олійника (можуть називатися й інші імена як з далекого,
так і з близького минулого) — сягає у наш час; друга — протестна — увиразнено
веде свій родовід від Шевченка й передається як естафета, як гени духовної
спадковості через Франка, Лесю Українку, Миколу Хвильового, Василя Симоненка,
Ліну Костенко — знову ж у наші дні, хоч і незалежницькі, вільні, але все ще
сильно позначені впливами минулого, його внутрішніми й зовнішніми новітніми
модифікаціями.
Домінантна категорія екзистансу в ліро-епічних творах Ліни Костенко вкорінена в
глибоку національно-історичну проблематику вірності українця собі, своєму
народові, національній ідеї визволення України від колонізаторів і побудови
власної держави.
Саме на цьому мусимо наголосити, підступаючись до розгляду ліро-епічніх творів
Ліни Костенко в даному розділі. Відносячи ці твори до протестної течії
української літератури, закономірно можемо виснувати з величезного огрому
їхньої проблематики саме проблематику “вірності — зради” в
національно-вітчизняному її аспекті, проаналізувати те, як вона вписується в
контекст історичної боротьби нації за визволення, а вужче — і в контекст
боротьби митця за існування рідного слова в задушливому імперському середовищі,
стосунків митця з владою, його екзистенційного вибору та вибудови того проекту
буття, який він, митець, обстоює своїми творами, несучи за нього
етико-моральну, історичну, буттєву, духовну (в тоталітарному суспільстві, на
жаль, ще й так звану “юридичну”, “судову”, а краще сказати —
“безсудово-репресивну”) відповідальність.
Аналіз цих творів, як нам уявляється, важливо здійснити на структурному та
історико-інтерпретаційному рівні, досліджуючи в першу чергу сукупність
елементів духовного автобіографізму поетеси, особливості її філософського
світогляду та художнього мислення і виходячи на параметри філософії бунту й
“філософії серця”, аби зрозуміти принципи їхнього органічного “співіснування” в
творчій свідомості авторки.
Одне з найважливіших у доробку Ліни Костенко художніх полотен — славнозвісний
роман у віршах “Маруся Чурай”. Написаний під час тривалої вимушеної мовчанки
поетеси — між збірками “Мандрівки серця” (1961) та “Над берегами вічної ріки”
(1977) лежить шлях у півтора десятиріччя,— цей роман уперше вийшов друком 1979
року. Він увібрав у себе не тільки великий історико-суспільний матеріал, що
склав його змістову основу, але й матеріал “автобіографічний”, сповідальний,
який по-своєму відбиває творчий і душевний стан власне авторки роману, котра,
безумовно, так чи інак ідентифікувала його із станом головної героїні твору і
проектувала свої уявлення про поета на постать легендарної народної
піснетвориці Марусі Чурай.
Показовою є сцена суду, буденно прозаїзована, почасти неримована, перейнята
в’їдливою іронією та сатирою, сцена, яка і відкриває цей роман, тобто є його
сюжетно-психологічною і філософською зав’язкою. Судять народного співця — і не
розуміють, що судять себе, свою душу, свою долю.
Все відбувається приземлено й побутово. Нібито є склад злочину: Гриць Бобренко
загинув після драматичного побачення з Марусею Чурай. Що відбувалося під час
цього побачення, й визначає суд. Сходяться на думці, що помер Гриць від зілля,
приготованого Марусею, відтак — вона і є винною.
Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,
що Гриць умер, отруєний, в четвер,
предать землі звеліли до неділі,
прийнявши справу криміналітер (53, 7).
З перших сторінок роману як суддя і свідок, і навіть підсудний перед читачем
з’являється одна з найвиразніших постатей цього твору — її величність Іронія.
Упродовж усієї оповіді йтиме вона як тінь Піднесеного й Прекрасного до самого
завершення цього суперечливого, неоднозначного дійства, в якому досліджується й
українська душа, і її виразники-носії в конкретних історичних умовах. В першу
чергу — в умовах визвольних змагань XVII сторіччя і — непрямо, завульовано — в
умовах “тихих репресій” 1970-х. І не тільки тихих. Адже, повторюємо, хтось
вимушено замовк, як Ліна Костенко, а хтось і друкувався, але вже “приручений”,
як Іван Драч, навіть удостоювався державних премій, а хтось і катувався, але не
здавався, творив своє слово у концтаборах, як Василь Стус.
В історії, яку взято для роману й про яку “не збереглося жодного документа”,
Ліна Костенко не шукає “інтригуючої фабули. Для неї важливі передусім пошуки
духовних джерел культури” (54, 44), те, як культура існує в історичному часі,
чим вона є на даному історичному ґрунті, зокрема українському, хто її уособлює,
хто захищає, які вона має перспективи з огляду на характери діючих в її
історичному “сюжеті” персонажів.
Отже, хто мовить слово на захист підсудної Марусі Чурай? Знайшовся спочатку
Фесько, “млинів дозорця”. З того, що він оповів, було цілком зрозуміло, які
складні стосунки між Грицем та Марусею склалися, хто кого штовхав до загибелі.
Накласти на себе руки намагалася саме вона, й спочатку не за допомогою зілля, а
просто кинувшись у “гибле місце” з греблі. Фесько свідчить:
Шубовснуло — аж зойкнула вода.
А я ж туди і ніг не дотереблю.
Ну, думаю, втопилась, от біда.
То добре, що Iван тут нагодився
та витяг із води напівживу (53, 8)…
Так уводиться в роман Іван Іскра
- Київ+380960830922