РОЗДІЛ 2
ДІЯЛЬНІСТЬ СЛІДЧОГО ЯК СУБ’ЄКТА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ
2.1. Діяльність слідчого у зв’язку з розв’язанням питання про порушення
кримінальної справи
Успішне розслідування кримінальних справ, багато в чому визначаються змістом
процесуальної функції, яка належить слідчому, як суб’єкту кримінального
процесу. Обсяг, спрямованість, характер діяльності та зміст цієї функції
визначаються завданнями кримінального судочинства, обов’язками, правами й
повноваженнями слідчого. У досудових стадіях діяльність слідчого підпорядкована
як завданням кримінального процесу, так і безпосередньо завданням стадії
порушення кримінальної справи та стадії досудового розслідування. Як відзначає
Ц.М. Каз, вирішуючи спільні з усіма державними органами завдання, слідчий
реалізує ці завдання шляхом розслідування злочинів, що складає його
процесуальну функцію[88] [155) Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском
уголовном процессе. – Саратов, 1968. – С. 60.]).
Функція розслідування кримінальних справ – є головною в діяльності слідчого як
суб’єкта кримінального процесу. Наявність в його діяльності різних за своєю
спрямованістю й призначенням видів діяльності, в практичному плані утворює
єдину функцію розслідування кримінальних справ, складовою частиною якої є
кримінально-процесуальне доказування[206] [156) Див. детальніше: Савонюк Р.
Кримінально-процесуальна функція та її зміст у діяльності слідчого як суб’єкта
доказування // Право України. – 2001. – № 2. – С. 69–73.]).
Зміст діяльності слідчого, на нашу думку, складають напрямки: 1) розгляд заяв і
повідомлень про злочин та розв’язання питання про порушення кримінальної
справи; 2) встановлення та дослідження обставин, які складають предмет
доказування в кримінальній справі; 3) формулювання обвинувачення; 4) прийняття
інших рішень у кримінальній справі.
Щороку в Україні реєструється понад мільйона заяв і повідомлень про злочини.
Наприклад, тільки органами внутрішніх справ таких заяв було розглянуто в 1993
році – 1045531, у 1994 – 1144350, у 1995 – 1256241, у 1996 – 1251124, у 1997 –
1247948[120] [157) Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції,
проблеми. (Звіт МВС 1997 р.). – К., 1998. – С. 19.]). У 1998 р. до органів
внутрішніх справ надійшло 1 млн. 632,4 тис. заяв, повідомлень й іншої
інформації про злочини та пригоди, що на 3,9% більше ніж у 1997 р.[118] [158)
Криміногенна ситуація в Україні за 1998 р. Оцінка, тенденції, проблеми,
прогноз. – К., 1999. – С. 42.]). Закон (ст. ст. 4, 97 КПК) зобов’язує слідчого
приймати заяви й повідомлення про злочини й у межах своєї компетенції порушити
кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину окрім справ
приватного обвинувачення. Порядок прийняття й розгляду (перевірки) заяв та
повідомлень про злочини передбачений КПК (ст. ст. 4, 95, 97, 98, 99), а тому
має процесуальний характер. Проблема полягає в тому, що закон достатньою мірою
не регулює питання розгляду заяв і повідомлень про злочини, що призводить до
необхідності прийняття відомчих нормативних актів[86, 83, 84, 85] [159) Див.:
Інструкцію “Про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах,
підрозділах і установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої
інформації про злочини і пригоди”, затверджену наказом МВС України від 26
листопада 1991 р. № 500; Інструкцію “Про діловодство в органах прокуратури
України”, затверджену наказом Генерального прокурора України від 22 грудня 1994
р. № 25; Інструкцію “Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в
підрозділах податкової міліції заяв, повідомлень і іншої інформації про
злочини”, затверджену наказом Голови Державної податкової адміністрації України
від 24 червня 1998 р. № 304; Інструкцію “Про порядок прийому, реєстрації,
обліку і розгляду в установах кримінально-виконавчої системи заяв, повідомлень
та іншої інформації про злочини і пригоді”, затверджену наказом Голови
Державного департаменту України з питань виконання покарань від 5 травня 2000
р. № 117.]). Відповідно, не має правової регламентації й доказування у
здійсненні перевірки та розгляду заяв і повідомлень про злочини. Указані
положення не отримали достатнього закріплення й у проекті КПК України 1996
року[115] [160) Проект Кримінально-процесуального кодексу України,
підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України (станом на серпень 1996
р.).]). Ученими й практичними працівниками відзначається необхідність прийняття
окремого закону, який би передбачав порядок прийому та розгляду заяв і
повідомлень про злочини[156, 185, 223] [161) Див., наприклад: Михайленко О.Р.
Розгляд заяв та повідомлень про злочини потребує законодавчого регулювання.
Пропонуємо модель законопроекту // Закон і бізнес. – 1993. – 20 вересня;
Печенкін І. Нагляд за додержанням законів органами внутрішніх справ при
прийнятті та вирішенні заяв і повідомлень громадян про злочини // Право
України. – 1999. – № 2. – С. 47; Середа Г. Прокурорський нагляд за додержанням
законів при прийнятті, реєстрації та вирішенні заяв і повідомлень про злочини:
деякі проблеми правового регулювання // Право України. – 1999. – № 3. – С.
19.]). У Російській Федерації, відповідно до Указу Президента РФ “Про розробку
єдиної державної системи реєстрації й обліку злочинів” від 30 березня 1998 р.,
підготовлено проект закону “Про єдину державну систему реєстрації й обліку
злочинів”[225] [162) Див.: Скоромников К.С. Существующая система учета
преступлений и раскрытия их нуждается в кардинальной реформе // Государство и
право. – 2000. – № 1. – С. 108.]). У юридичній літературі періодично
з’являють
- Київ+380960830922