РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ ВЧЕНИМИ ДЕМОКРАТИЧНОГО НАПРЯМКУ
2.1.Особливості формування демократичних ідей в Україні
Українське культурне відродження перших десятиліть ХІХ століття викликало появу українського націоналізму, що у термінології того часу сприймався як синонім національної свідомості і який В'ячеслав Липинський, на противагу партійному, ідеологічному націоналізму ХХ століття, означив як "патріотизм і націоналізм". Він поєднав в собі національну ідею з демократичними цінностями та надбаннями західноєвропейської гуманістичної філософії, які намагався пристосувати до умов існування в самодержавній Росії. Виникнувши на культурницькому ґрунті, головною ознакою якого було захоплення народом як єдиним носієм етнокультурної самобутності, український національний рух сприйняв цей принцип у своїх ідеологічних спрямуваннях. З самого початку в ньому виразно відмічалося прагнення до соціальної справедливості з головною ідеєю визволення селянських мас від кріпосницької залежності та національного і соціального гноблення. Проявом цих тенденцій в національному русі стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства з ідеєю проголошення української демократичної республіки у складі федерації слов'янських народів. Принципи кирило - мефодіївців, зокрема, М.Костомарова, згідно з уявленнями якого розвиток національного руху в Україні повинен базуватися на ліберально-демократичних цінностях, багато в чому визначили напрямок думок українських демократів наступних десятиліть. Серед них найвизначнішою фігурою був В.Антонович, засновник народницької школи істориків, для якої характерними були погляди на народ як головну рушійну силу історії, ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - з селянством.
Демократичну традицію народників продовжив Михайло Драгоманов, що започаткував концепцію українського лібералізму. Виступаючи прихильником конституціоналізму, децентралізації влади і верховенства закону, він ставив громадянські права, особисту та соціальну свободу вище свободи національної. Драгоманов критикував народників за абсолютизацію інтересів трудового селянства, висунувши ідею примату загальнолюдських цінностей, які базуються на національному ґрунті, примату особи в системі "особа-суспільство-держава" на противагу народницькій ціннісній ієрархії "народ-суспільство-держава" [182, с.8-11]. Вчений також продовжив федералістську традицію, закладену кирило - мефодіївцями, однак означив її на нових принципах, а саме на забезпеченні національних інтересів України через федералізацію Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили українські землі, на засадах самоврядування окремих регіонів та національностей. Ідеї М. Драгоманова значною мірою вплинули на характер інтелектуальних процесів в Україні, сприяли активізації демократичного руху як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні, а його послідовниками стали І.Франко, який з часом відійшов від драгоманівської федералістської концепції, С.Подолинський, М.Павлик. Ідейного впливу Драгоманова в різній мірі також зазнали народник М.Грушевський, соціалісти С. Петлюра та В. Винниченко.
Характеризуючи основні тенденції розвитку української політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ століття, слід підкреслити принаймні три його особливості. По-перше, це чітко виражений пріоритет соціальних питань та прагнення соціальної справедливості, що знайшло свій вираз і в діяльності перших українських партій, які виникли в 90-х роках ХІХ ст., і в політичних поглядах представників народницької та ліберальної течій української демократії. Пояснення такої специфіки національного руху дослідники цього питання вбачають в недорозвинутості економіки, цитуючи слова Миколи Порша про інтернаціональне хижацтво буржуазії в Україні, єдиною метою якої був зиск, не прикритий жодним ліберальним культурництвом чи національними сентиментами, як то буває там, де буржуазія виростає на місцевому ґрунті [5, с. 22; 181, с. 109].
Другою особливістю української політичної думки цього періоду було прагнення до національної свободи, коли стрижневим стало питання створення власної державності, яка уявлялася одним у формі автономії, іншим - у формі політично незалежної самостійної держави.
Третя суттєва ознака українського руху, на яку слушно звертає увагу вітчизняна дослідниця М. Кармазіна, полягала в тому, що його розвиток відбувався на принципово інших, ніж у російської політичної думки, засадах. На тлі традиційного російського політичного мислення з монархічними чи теократичними ідеями, загальною тенденцією серед представників української інтелектуальної еліти були демократичні погляди, ідея розбудови української держави злагоди і добробуту на ґрунті відданості українців своїм власним демократичним архетипам устрою життя [68, с.55]. Орієнтація на основні демократичні принципи пов'язувала між собою українських лібералів, в поглядах яких демократична ідеологія набула самодостатнього характеру, народників, провідною ідеєю яких було визнання пріоритету інтересів народу, українських націонал-демократів, речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.
Реальним втіленням ідей національної демократії стали спроби побудови української державності 1917-1920 рр., діяльність Центральної Ради та Директорії. Невдачі періоду визвольних змагань продемонстрували слабкості українського демократичного руху, аналіз яких став, власне, одним з основним напрямків наукової діяльності української еміграції. Найбільш відомим представником народницької течії був історик і державний діяч М.С.Грушевський.
З початком 20-х рр. народницька течія в демократичному русі, репрезентована в новітній українській суспільно-політичній думці перш за все Михайлом Грушевським, якого І. Лисяк-Рудницький вважає останнім фахівцем цієї школи, змінюється державницькою. Процес її кристалізації проходив в основному під впливом поразки української соціал-демократії в період визвольних змагань 1917-1920 рр. та озна