РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ РОЗРОБКИ СЛОВЕСНИХ МЕТОДІВ
НАВЧАННЯ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ
2.1. Становлення та розвиток початкової освіти в Україні другої половини ХІХ ст.
Школа і педагогічна наука пройшли багатовіковий історичний шлях, у процесі якого позитивні педагогічні ідеї інколи втрачалися, а потім відроджувалися у новій якості. Крім того, формувалася та розвивалася система освітньо-виховних закладів. Найбільш значний розвиток школи і педагогічної думки в Україні припадає на другу половину ХІХ ст. - епоху, яка характеризується реформуванням у різних сферах людської життєдіяльності і, зокрема, у галузі початкової шкільної освіти. У вказаний період в Україні зростала кількість навчальних закладів різного рівня освіти, з'являлися нові типи навчальних закладів початкового рівня освіти, розроблялися теоретичні питання педагогічної науки, методики викладання окремих навчальних предметів, видавалися підручники для дітей молодшого шкільного віку, виникла педагогічна журналістика тощо.
Аналіз історичних джерел свідчить, що, наприклад, за час правління Миколи І (1796-1855) у Російській імперії, до складу якої входила Україна, склалося надзвичайно складне становище у системі освіти. Згідно зі статистикою тих часів, на 100 чоловік населення у різних країнах припадала різна кількість грамотних (рис. 2.1) [160, с. 1].
Це зумовлювало загострення ситуації в економіці та суспільно-політичному житті країни. Адже низький освітній рівень позбавляв людей можливості якісно оволодівати професією, працювати на нових прикладах тощо. Система початкової освіти в Україні на кінець першої половини ХІХ ст. була представлена малочисельними (приблизно один навчальний заклад на 6500 дітей шкільного віку) парафіяльними, повітовими училищам, гімназіями, котрі діяли за Статутом навчальних закладів, підпорядкованих університетам 1828 р.
Рис. 2.1. Дані про грамотність населення у різних країнах:
- грамотні; - неграмотні
Навчально-матеріальна база вищезазначених навчальних закладів була бідною, вчителями призначалися відставні солдати, писарі, місцеві чиновники. Основною метою початкової школи вважалося забезпечення морально-релігійного виховання дітей. У способах викладання пріоритет надавався безсвідомому вивченню напам'ять за шаблоном або зразком, догматичним методам виховання, які передбачали застосовування тілесних покарань. Переважна більшість учнів після закінчення школи ледве вміла читати.
Аналіз історико-педагогічних матеріалів свідчить, що при церквах в деяких українських містечках і селах діяли школи грамоти, де дітей навчали читання, письма, знайомили з часословом та Псалтирем. Якість навчально-виховного процесу у цих школах була аналогічною з попередньо вказаними типами шкіл.
У середині ХІХ ст. у дев'яти українських губерніях, де корінне населення налічувало приблизно 23,5 млн. чоловік, існувало 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалось приблизно 67129 учнів. Це становило, у середньому, таке співвідношення: один учень на 163 жителя [160, с. 116].
У другій половині ХІХ ст. відбулися глибокі зрушення в різних сферах громадського життя, в тому числі й у галузі освіти. Скасування кріпацтва, розвиток капіталістичних відносин, загострення соціальних суперечностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух у промислових регіонах України - усе це, безперечно, стимулювало розвиток системи шкільної освіти і, початкової зокрема.
Дисертаційне дослідження передбачає відображення розвитку системи початкової освіти переважно Лівобережної та Слобідської України: Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії, де капіталістичні відносини розвивалися приблизно однаковими темпами, тому й вплив соціально-економічних факторів на освіту був рівнозначним. На цій території було чинним законодавство Російської імперії, зокрема, у галузі шкільної освіти. Південні регіони та Правобережна Україна у другій половині ХІХ ст. перебували у дещо інших соціально-політичних умовах. Західноукраїнські землі у досліджуваний нами період входили до складу Австро-Угорщини, тож і шкільна система освіти була іншою.
Відомий вчений, дослідник О.О. Русов в одному з розділів "Описанія Черниговской губернії" (1899) на численних прикладах показав, що в Україні, особливо у сільській місцевості середини ХІХ ст., було надзвичайно мало навчальних закладів початкового рівня освіти. Виникнення та функціонування освітніх осередків було результатом ініціативи, здебільшого, окремих осіб чи груп духівництва, представників певного соціального стану. Початкову освіту можна було здобути у церковно-парафіяльних школах, що діяли переважно при міських церквах. Шляхта та заможні міщани мали змогу давати освіту дітям вдома, запрошуючи з цією метою вчителів, вихователів. Представники інших соціальних груп населення у більшості не мали можливості здобувати освіту з різних причин, зокрема: відсутність необхідної кількості навчальних закладів; складне соціально-політичне становище в країні; матеріальні нестатки тощо.
Вищезазначені факти яскраво ілюструють такі статистичні відомості: у 1849-1850 роках у Харківській губернії працювало 64, у Чернігівській - 52 початкових шкіл відомства Міністерства народної освіти. Одночасно з цим у губернії діяло 17 повітових училищ і три приватних пансіони [31].
Але на середину 50-тих років ХІХ ст. з піднесенням суспільно-політичного руху кількість початкових закладів в Україні дещо збільшилася (табл. 2.1) [30, с. 56].
Таблиця 2.1
Кількість шкіл та учнів в українських губерніях
на середину 50-тих років ХІХ ст.
ГуберніяКількістьУчнів на 100 жителівшкілучнівПолтавська16078660,44Харківська12872270,48Чернігівська17377090,54Разом46122802
1856 року на території Лівобережної та Слобідської України налічувався 461 початковий навчальний заклад [189, с. 34]. Значну роль у піднесенні грамотності населення України відіграли наприкінці 50-тих років ХІХ ст. нед