РОЗДІЛ II. Вибір – критеріальна міра особистої свободи
2.1. Особистість як суб'єкт індивідуальної свободи
Одним з концептів теорії свободи виступає положення про те, що свобода
іманентна людській природі. Свобода є альфа і омега будь-якої філософії, писав
Шеллінг, оскільки лише в свободі може пробудитися і розвинутися людське «Я». В
полеміці з Л.Штраусом А.Кожев заперечував якусь задану наперед «людську
природу», стверджуючи, що «природою людини можна вважати тільки її безосновну
свободу» [69,90]. Проблема людської свободи достатньою мірою самостійна і як
така не є предметом спеціального розгляду в нашій роботі. Нас цікавить тільки
один аспект – людина як суб'єкт свободи. У зв'язку з цим інтерес становить
питання – чи є поняття людина і особистість ідентичними? Відповідь на це зовсім
не риторичне питання вельми істотна саме для концепції свободи. Людиною
народжуються, а особистістю стають. Ця констатація фіксує відоме неспівпадіння
людини і особистості, підкреслює, що особистість – результат становлення і
розвиток індивідуальності людини. Основні труднощі у з’ясуванні поняття
"особистість" полягають, зокрема в тому, що це поняття як правило розчинялося
або змішувалося з тотожними поняттями "людина", "індивід", "індивідуальність"
тощо. Досліджуючи особливості розгляду феномену особистості в історії філософії
В.С.Ларцев доходить висновку, що в концепціях томізму, марксизму, російській
класичній філософії, персоналізм, екзистенціалізмі, філософській антропології і
феноменології особистість найчастіше вивчалася "по-перше, як суб’єкт
космоприродної еволюції людства, по-друге – як суб’єкт історичного процесу і,
по-третє – як суб’єкт соціокультурної творчості". [70,20].
Поняття особистості має свою значну історію. «Великі язичницькі мислителі
античності, перш за все Платон і Арістотель, а також і стоїки, не мали поняття
"особистість". Специфічне людське для них було просто причетністю до чогось
божественного, через що унікальність людини не одержувала вираження», – пише
німецький католицький філософ Н.Лобковіц. На його думку, особистість – це
людина, свідомість якої «сама себе констатує». «Я можу свідомо говорити "Я"
тільки тоді, коли я свідомо сприймаю себе; "Я-свідомість" є продуктом
рефлексії; ми є особистостями остільки і настільки ми сприймаємо себе як
особистість» [71,59].
Особистість є своєрідним і неповторним в людині. На цьому положенні грунтується
вчення про недоторканну гідність людської особистості, її унікальність.
Найважливішим показником людської особистості є її самостійність. «Особистість
означає, що я в своїй самості, врешті-решт, не можу бути керованим жодною іншою
інстанцією, але належу тільки самому собі» (Р.Гвардіні).
Характерна ознака особистості – її самосвідомість, здатність «вдивлятися» в
саму себе. Не менш суттєвою ознакою особистості є здатність цінувати якість
особистості в інших людях. Особистість рефлексується у відносинах з іншими,
відбивається у них.
Гуманітарна, зокрема психологічна, наука встановила, що: "Особистість стає для
себе тим, що вона є в собі, через те, що вона пред'являє для інших"
(Л.С.Вигодський). Інакше кажучи, автономність особистості не абсолютна. Її
сутність здатна розкриватися лише у відношенні до себе та оточуючого. Іншими
словами, зрозуміти особистість можна лише надаючи їй соціальну приналежність.
Згідно з О.Ф.Лосєвим, «особистість є індивідуальним згустком (вузол, зв'язок,
структура, система, тотожність або яка-небудь одинична закономірність)
природних, суспільних та історичних відносин» [27,314].
В сучасній філософії проблема особистості найбільш повно представлена в
екзистенціалізмі та персоналізмі. Згідно з К'єркегором, людина є дух, а дух є
особистість. Особистість є відношенням, яке відноситься до самого себе.
Усвідомлення свого «Я», бажання зберегти свою ідентичність, бунт проти всього,
що принижує людську гідність, – ось, на думку філософа, шлях і спосіб
становлення особистості. Погляди знаменитого датського мислителя на свободу
цікаві для нас перш за все тим, що, на відміну від Гегеля та Маркса, що ставили
суспільний зміст свободи вище особистого, К'єркегор описує саме особистість.
Створюючи християнсько-екзистенціальний образ особистості, людини, для якої
духовність найвище за все, філософ виходить з того, що витоки духовності в
бажанні людини віднайти «закон своїх дій» не в іншій людині, не у зовнішніх
обставинах, а в самій собі. Не загальне (тобто держава, суспільство, соціальна
група) головує над особистістю, а особистість над загальним.
Особистість як самовідношення – основна константа її внутрішнього світу. При
цьому вона втілює в собі індивідуальні особливості та загальні ознаки людського
роду. «В кожну мить відношення будується таким чином, що індивід є і собою, і
родом. Таке завершення людини розуміють як стан» [52,133]. Зазначимо як
безсумнівно вдале вираження сутності особистості – «завершена людина».
За з екзистенціалізмом, особистість має незаперечний авторитет щодо загального,
думка, що пізніше одержала своє завершене оформлення у Бердяєва. Автор «Страху
і трепету» також ставить питання про історичність особистості, трактуючи його в
екзистенціалістському сенсі. «Історія» особистості – це, за К'єркегором,
динаміка її духовного досвіду. Минуле для особистості не є просто «колишнім»,
прагнення особистості бути самою собою за будь-яких життєвих обставин незалежно
від останніх, почуття моральної відповідальності надає особистості стійкого
стану. Моральна відповідальність пов'язує внутрішню сутність та поведінку
людини «в одну конкретну визначеність, яка іменується особистістю» [51,11].
Характерна риса людини як особистості – бут
- Київ+380960830922