Розділ 2
Міське самоврядування у Чернігівській губернії в контексті загальнодержавної
політики
2.1. Виборне управління в середині ХІХ ст.
Історія формування органів міського самоврядування сягає вглиб віків і
починається з часів Магдебурзького права. Саме тоді міста отримали статус
юридичних суб’єктів, що підпорядковувалися безпосередньо центральній державній
владі, а їхнє населення самостійно вирішувало місцеві проблеми через виборні
структури.
Функції і компетенція самоврядних інституцій поступово трансформувалися. За
правління Катерини ІІ, що отримало назву “просвітницького абсолютизму”, в усіх
містах імперії за прикладом європейських країн, які формували місцевий устрій
під впливом ідей Вольтера, Дідро, Монтеск’є, відбувалося становлення
самоврядування, започатковане “Грамотою на права і вигоди містам Російської
імперії”, відомою серед громадськості як “Жалувана грамота Катерини ІІ містам”.
Чинність цієї Грамоти поширювалася і на міські поселення Чернігівської губернії
[103, с.28].
В основу Грамоти були покладені статути самоврядування прибалтійських міст,
доповнені матеріалами місцевих комісій, які працювали над виробленням
“Уложення” 1767 року [182]. У Грамоті термін “місто” замінено “міською
спільнотою”, яка визнавалася юридичним суб’єктом. Чіткого визначення поняття
“класифікація населення міст” за соціальними ознаками немає, хоч і передбачався
поділ його на “справжніх обивателів” і “обивателів взагалі”. До перших
відносилися ті, хто постійно проживав у населеному пункті, власники нерухомого
майна, тобто переважно дворяни і духовенство. До “обивателів взагалі” належали
почесні громадяни, купці трьох гільдій, ремісники, міщани і робітні люди [32,
с.512].
Для формування органів самоврядування населення поділялося на 6 груп у
залежності від виконання повинностей і сплати місцевих податків. Перша група –
це дворяни і духовенство, друга – купці, третя - цехові ремісники. До четвертої
входили вітчизняні й іноземні купці та підприємці, приписані в містах у зв’язку
зі своєю виробничою діяльністю, хоч там постійно і не проживали. П’ята група
формувалася з науковців, представників мистецтва, оптових торгівців і власників
пароплавів для закордонних рейсів. Слід підкреслити, що торгівці могли входити
одночасно й до інших груп. До шостої, найчисельнішої, віднесено посадських,
позацехових ремісників, дрібних торгівців, найманих робітників та міську
бідноту. За ними закріпилася назва “міщани” [5, с.422-423].
Такий поділ населення отримав різні оцінки з боку науковців. Радянські історики
вважали, що майнова і соціальна диференціація стояла на заваді об’єднанню
населення в єдину міську спільноту [70, с.126]. Діаметрально протилежні
висновки зробив М.Сафонов [183]. У поділі населення на групи він бачив початок
ліквідації замкнутості соціальних станів. Доказом цього, на його думку, стали
факти входження купецтва в окрему групу разом із представниками інтелектуальної
праці. Елемент демократизму вбачався і в тому, що допускався вільний перехід
людей з однієї групи до іншої залежно від зміни матеріального становища. Лише
перша група залишалася сталою, тому що формувалася з чітко визначених верств
без урахування занять і матеріального забезпечення.
Самоврядні інституції міст включали в себе збори міської спільноти, загальну та
шестигласну думи. Міські збори скликалися не рідше, як один раз на три роки. У
роботі зборів брали участь усі чоловіки 25-річного віку з певним майновим чи
прибутковим цензом, якими обиралися посадові особи (у магістрати – бурмістри і
ратмани, у сирітські суди – судді), а також вироблялися клопотання перед
губернаторами стосовно поліпшення благоустрою населених пунктів. Загальні думи
формувалися на три роки з представництвом від кожної з шести груп. Для
організації і ведення поточних справ вони створювали постійно діючі шестигласні
думи у складі 6 депутатів від станових груп. Обирався міський голова [184,
с.203-204].
Статтею 167 Грамоти визначалися функції дум. Вони полягали в організації роботи
по зростанню добробуту населення, збільшенню надходжень до місцевих бюджетів,
контролю за станом торгівлі на базарах і ярмарках, благоустрою населених
пунктів, розв’язанню непорозумінь між цехами і гільдіями. До компетенції дум
входив також облік ремісничих майстрів, підмайстрів, учнів за спеціальностями,
організація іспитів на здобуття звання майстра. Роботу виборних органів
контролювали губернські канцелярії, а їх постанови набирали чинності лише після
затвердження губернаторами [52, с.57].
Міські бюджети поповнювалися виключно за рахунок добровільних пожертвувань,
одноразових внесків, надходжень від комунальної нерухомості, виморочного майна
городян і різноманітних штрафів. Інші статі були обов’язкові: 1% зі зборів
місцевих питейних закладів, 1% з мита вивезених товарів і 2% із ввезених [185,
арк.23]. Видатки бюджетів поділялися на обов’язкові і необов’язкові. До перших
відносилося утримання адміністрації, поліцейських установ, в’язниць, державних
приміщень. Невикористані, “вільні” кошти витрачалися на необов’язкові
потреби–благоустрій міст, освіту, медицину, благодійні заклади.
По суті, Жалуваною грамотою було ліквідовано Магдебурзьке право в українських
містах і зроблено спробу подолати традиційну невизначеність в організації
управління ними. Проте положення її не були втілені в життя через ряд суттєвих
причин: недосконалість власне закону, невизначеність сфер діяльності виборних
управлінь, жорсткий контроль за ними з боку державної адміністрації,
неготовність тогочасного суспільства сприйняти ідею всестановості, запозичену
Катериною ІІ з європейського законодавства.
До проблеми реформування органів місько
- Київ+380960830922