Розділ 2. ІДЕЇ САМОДОСТАТНОСТІ ХУДОЖНЬОГО СЛОВА
У ЛІРИЦІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Панівне місце на кінець ХІХ – початок ХХ століття в українській культурі
посідали позитивістські, народницькі, реалістично-побутові традиції.
“Народництво – центральний термін української інтелектуальної історії, політики
й культури” [117, 27], що містить широке коло понять, зокрема, “політична
ідеологія” [117, 27]; спосіб художнього існування літератури, стиль або система
стилів; спосіб теоретичного осмислення культури, форму її критики, культурний
дискурс. Народництво – ідейно-просвітницький рух українства за звільнення з-під
соціального та національного гноблення. Воно мало авторитетний вплив на
громадськість, берегло націю, її культуру від остаточного винищення, закладало
основи національного пробудження.
Політичне народництво не було унікально українським явищем. Скоріше це –
національний варіант ідеологічної моделі. У політичній історії України
народницька доба охоплювала 1840-1880 рр. і мала два етапи – романтичний і
позитивістський.
Романтичний етап відзначився діяльністю членів Кирило-Мефодіївського братства.
Романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості,
обґрунтуванні історичної самобутності народу, його “духу”, культурних традицій,
мови, літератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український
романтизм розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного
минулого (історіографічний преромантизм). Провідна роль в утвердженні
романтичного типу творчості належить П.Кулішеві й Т.Шевченку. “Для першого
покоління характеристичне ідеалізування колишнього козацького ладу (не тільки з
національних, але й з соціальних мотивів, як ретроспективної утопії рівності і
братерства), релігійний ентузіазм з реформаторським забарвленням та нахил до
демократично-федералістичного панславізму... Позитивістичне покоління, – що
прийшло до голосу в 1860-х та досягло розквіту в 1870-х роках – наполягало на
силі критичного пізнання” [117, 28].
На цих традиціях виховувалась майбутня поетеса – Леся Українка. Вона рано
ознайомилася із класиками української та світової літератур, не тільки читала,
але й багато перекладала, що сприяло виробленню індивідуального стилю.
Лесю Українку ще з юнацьких років турбувала проблема мистецтва й митця, роль і
значення художнього слова. Мабуть, у жодного іншого поета не знайдемо такого
послідовного й пристрасного звернення до питання відповідальності творчої
особистості, з одного боку, перед суспільством, а з іншого – перед словом,
мовою.
Уже в ранній поезії “Співець” (1889) авторка ніби з жалем говорить:
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому? [148, 63]
Вірш пронизаний сумом та жалем. Тут пробиваються мотиви вірності та любові до
рідного краю, засуджується відступництво, насамперед, митця. Безжурний
соловейко в час негоди покидає рідний край у тузі та горі й дарує свої пісні
чужій землі, але людина, особливо митець, не повинна так робити. Закінчується
вірш запевненням ліричного героя:
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя, –
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя! [148, 63]
Такі ж почуття висловлюються Лесею Українкою й у вірші “На роковини Шевченка”.
Мотив вірша – вірність рідному краю, у важкі часи Кобзар не залишив своєї
рідної землі, як би світло не випромінювала чужа. Його поетичному слову вдалося
вистояти у важкі часи й засвітити проміння в своїй оселі:
Щоб між нами не вгасало
Проміння величне,
Ти поставив “на сторожі”
Слово твоє вічне [148, 80].
У вірші ще превалюють варіації народницьких мотивів – погляд на минуле,
сподівання, що тільки минуле збудить “думки на Вкраїні”.
М.Зеров, аналізуючи ранню творчість Лесі Українки, писав: “Виступивши з першими
писаннями замолоду “ранньою весною”, як сама вона висловлювалась, – вона
надовго залишилась в рамках ординарної творчості по шевченківської творчості,
умовної і несміливої, не так “в народному стилі”, як у “старому романтичному
шаблоні”... Слабенький відгомін шевченківських балад без їх широкої мелодії,
без того підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим
романтичним баладам ваги й принади вічно живих творів” [60, 371-372].
У 1890 р. Леся Українка пише ліричний цикл “Сім струн” теж у дусі романтичної
естетики, де висловлюються надії на поетичне слово, пісню самотню, “яка полине
за синєє море, полине за гори, літатиме в чистому полі”. Сподівання ліричного
героя надто абстрактні й туманні, їх постійно супроводжує невпевненість – може,
пісня спіткає долю, може, завітає та доля в Україну.
Цикл започатковує так званий патріотичний гімн “Do” (“До тебе, Україно, наша
бездольная мати, струна моя перша озветься”). Він не має ще суб’єктивного
вираження, індивідуального образотворення. Леся Українка спирається здебільшого
на усталені образні форми й мовні конструкції, які знаходить у фольклорі,
класичних зразках поезії її попередників. Тут відчувається меланхолійний
настрій юної поетеси, виражається абстрактна романтична ідея вболівання за долю
України. Хоча певною мірою цей вірш визначається як гімн, але в ньому звучить
“тонкосльоза сентиментальність” [60, 377], що було притаманно попередникам Лесі
Українки, тому струна має лунати тихо, і пісня буде самотня, літатиме світами і
шукатиме, “де схована доля незнана... може, спітка тую долю”. Все це характерні
настрої юної поетеси.
Наступний, другий вірш циклу – “Re”, як вища нота в гамі стимулює жвавіший ритм
пісні в порівнянні з попереднім гімном:
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся [148, 45].
Ця жвавість, наростання настрою пов’язана з думкою про чарівну зброю, але й тут
авторка не позбавляється туги, яка порівнюється
- Київ+380960830922