Розділ 2
Пошук суспільного ідеалу в новоєвропейських концептуалізаціях
державно–правового ЛАДУ
2.1. ФІЛОСОФСЬКІ ВИТОКИ ЛЕГІТИМАЦІЇ СПРАВЕДЛИВОЇ ДЕРЖАВИ НОВОГО ЧАСУ
Вирішуючи питання про обґрунтовування моделі та принципів легітимації держави і
правопорядку в цілому, ми не можемо не приймати до уваги, що пізнє
Середньовіччя, а за ним і Новий час виглядає як безкінечна історія переворотів,
визвольних змагань релігійного і національного характеру, революцій та
політичних і соціальних реформ. Після Французької революції на зміну
занепадаючим і знищеним династіям приходять не наступні монархічні династії, а
влада станового, а потім – демократичного парламенту і носієм суверенітету
держави проголошується народ, нація. Із здобуттям незалежності Сполученими
Штатами Америки ширяться визвольні змагання колоній. За політичними, й
паралельно їм, відбуваються революційні по своїй суті соціальні зміни:
ліквідуються інститути рабства й кріпацтва, формуються організації промислових
робітників проти цілковитої економічної залежності від роботодавців –
власників, відбувається поступове подолання нерівності жінок в
сімейно-правовій, соціальній та політичній сферах.
Постає питання – чи були вищевказані феномени випадковими, історично
неістотними, чи були з необхідністю контекстуально зумовлені певними поглядами,
ідеями та теоріями, які в морально-правових дискусіях породили суспільний ідеал
Нового часу? А відповідь не можлива без прояснення філософських та традиційних
витоків європейської філософії держави й права Нового часу, без тематичного та
методологічного аналізу легітимаційних принципів в політичних та правових
концептуалізаціях держави й правопорядку в Середні віки та добу Відродження і
Реформації.
В еволюції фундаментальних політичних понять сконцентрована історія не тільки
політичних, а й світоглядних настанов. В Західній Європі, яка є полем для
нашого аналізу, ця історія визначалась в основному релігійним фактором –
християнським віросповіданням, а політичний “ландшафт” в значній мірі був
зумовлений легітимаційними контрверсіями ідеологів римської католицької церкви
та їх опонентів – апологетів засад світської влади – ленної (феодальної)
системи Середньовіччя (яка трансформувалась в територіальні держави з вищою й
повною владою в рамках своєї території). Тематично аналіз в даному розділі буде
складатись з прояснення релігійного контексту морально-правових дебатів
середніх віків та вплив європейського Відродження і Реформації на філософію
природного права.
В цьому розділі головна увага приділяється визначенню способів і методів
легітимації державно-правових інституцій в Середні віки, їх вплив на формування
суспільного ідеалу Нового часу, в якому було тематизовано концепт правової
держави.
Релігійний контекст правових дебатів Середньовіччя.
Слід одразу ж зазначити, що не йдеться про релігійну й антирелігійну
(атеїстичну) моделі легітимації, бо обидві сторони (церква й державники)
керувалися принципом “nulla potestas nisi a Deo” (немає влади не від Бога).
Різняться висновки, що виводились з нього державно-правовими теоріями. До того
ж ідеологами світської влади не обов’язково були світські вчені – це були й
релігійні теоретики, які вбачали небезпеку для етичних засад християнства в
надмірних прерогативах папської влади в політичній сфері. І навпаки,
прибічниками верховенства церковної (“духовної”) влади ( з політичних
міркувань) могли ставати дрібні феодали.
До умов цієї епохи відноситься, наприклад, той факт, що церковна ієрархія
католицької церкви здобула домінуюче становище не тільки в теоретичній сфері, а
й в політичній практиці і динаміці західної частини колишньої Римської імперії.
Історики філософії права, зокрема Чичерін Б.М., вбачають в гегемонії церковної
влади ті переваги, що вона “вносила в регіоні заселеному різними племенами й
народами “засади порядку й дисципліни” (запозичені з римського права, й
інтегровані в спільний символічний універсум християнського світосприймання і
світорозуміння), але роблять невірні висновки, що “сила духовної влади –
зробила лишнім надмірний розвиток влади світської” [229, С.133]; ця остання ще
з пізньої античності почала набувати нових вимірів.
Антична правосвідомість розрізняла владу наказу (imperium) й право власності,
це розрізнення стосувалось й теорії держави. Зміна статусу римського
правителя-імператора й поступовий розвиток ленних (феодальних) відносин
призвели до стирання межі між пануванням як політичною владою й пануванням як
правом власності на землю й людей. Як вказує О.Гьоффе, поняття політичного
права й політичної влади стали спочатку ототожнюватись з відправленням
політичного права й влади на певній території, потім – з самою цією територією;
відносини між володарем та підданими “наблизились до відношень власності” [221,
с.129]. В рамках античної моделі влади обидві сторони мали певні права й
обов’язки, їх відносини були взаємними й це давало підґрунтя легітимації
державної влади. До того ж легітимаційна модель античності будувалась на
визнанні певних соціальних переваг осіб, здійснюючих державне управління.
Соціальні переваги грали, як і в до-політичних суспільствах, велику роль, бо,
починаючи з таких природних як перевага дорослих над дітьми і закінчуючи
фізичними перевагами та особливо перевагами в царині знання, всі вони є
підґрунтям легітимації ієрархічного устрою людського суспільства. Саме на них
базується один з трьох типів легітимного панування, по М.Веберу –
харизматичного, в основі якого – особа-зразок, а також порядки, що
- Київ+380960830922