розділ 2.4. Зростання питомої ваги міжнародної складової прав людини як
форма кристалізації загальнолюдського у змісті інституту прав людини
Однією з реалій сучасного міжнародного правопорядку є визнання прав людини
складником предмета міждержавних відносин: ставлення держави до її громадян вже
не вважається справою виключної внутрішньої юрисдикції. Такий підхід до цієї
проблеми спричинився до того, що самостійною детермінантою визначення змісту й
обсягу прав людини став (поряд із чинниками антропологічними,
національно-економічними, культурно-історичними та іншими внутрішньодержавними
факторами) також і чинник міжнародний.
У зв’язку з цим, висловимо деякі міркування щодо міжнародного аспекту розвитку
інституту прав людини, зважаючи насамперед на ті процеси, що відбуваються у
європейському просторі.
Загальновизнаною тенденцією функціонування сучасного світового співтовариства є
поглиблення міждержавної кооперації у найрізноманітніших сферах. Особливо чітко
таке співробітництво прослідковується саме на європейському континенті:
суб’єктами означеної взаємодії тут слід вважати перш за все ЄС та РЄ.
Хоча цілі та завдання цих організацій, передбачені їхніми установчими
документами, і відрізняються, є у них і спільна проблема – забезпечення й
захист прав людини.
Аналіз “міжнародних координат” прав людини варто розпочати саме з діяльності
РЄ, в якій проблематика прав людини завжди, від моменту її заснування, посідала
одне з чільних місць.
2.4.1. Інститут прав людини у правовому полі Ради Європи
Досліджуючи процеси розвитку інституту прав людини у системі РЄ, коротко
схарактеризуємо її найефективніший інструмент захисту прав людини –
Євроконвенцію. Системний аналіз цього, за висловом представника РЄ в Україні
Тетяни Термачич, “діаманта в короні РЄ” засвідчує, що під захистом згаданої
Конвенції перебувають головним чином права політичні й так звані громадянські
(за іншою термінологією – фізичні та особистісні [106, с.9]). Це, однак, не
означає виключення зі сфери захисної дії цього документа деяких
соціально-економічних прав людини.
Цілком зрозуміло, чому значний масив соціально-економічних прав не знайшов
свого відображення у Євроконвенції. Причин тут може бути декілька, проте
головна з них – різний рівень економічного розвитку держав-членів РЄ.
Конвенційне визначення однакових у якісному та кількісному аспектах параметрів
соціально-економічних можливостей щодо усіх держав-членів РЄ було непростим
завданням навіть на час розробки цього акта, а тепер (у зв’язку із розширенням
цієї організації) його виконання стало взагалі неможливим.
Такий стан речей із дотриманням соціально-економічних прав (навіть зважаючи на
згадані об’єктивні фактори) негативно відбивається на інституті прав людини в
цілому, певним чином послаблюючи його універсальність. Тому необхідність
ефективного здійснення та захисту всіх прав людини зумовила пошук шляхів
включення до сфери міжнародно-правового захисту на індивідуальному рівні також
і соціально-економічних прав людини та конструювання відповідних інструментів.
Одним із таких інструментів став Протокол № 12 до Євроконвенції, що його
Україна, поряд з іншими державами – членами, підписала 4 листопада 2000р.
Цей документ передбачає включення до сфери міжнародно-судового захисту на
індивідуальному рівні – з огляду на принцип рівності – й тих прав, які, навіть
не будучи закріпленими Євроконвенцією, отримали фіксацію у національних законах
держав-членів РЄ (ст. 2 Протоколу № 12).
Відтак, можна стверджувати, що закріплений раніше у Євроконвенції принцип
недискримінації у реалізації захищених нею прав (ст.14) трансформувався нині у
право на недискримінацію й у тих суспільних відносинах, що належать до сфери
внутрішньо-нормативного регулювання та захисту в кожній державі-члені РЄ, хоча
й не відображені у нормах Євроконвенції. Такий підхід дозволив, так би мовити,
“одним пострілом убити двох зайців”: з одного боку, зміцнити та розширити
правову основу згаданого захисту прав людини на основі принципу рівності та
включити до сфери такого захисту права людини, гарантовані відповідним
внутрішньодержавним правопорядком (у тому числі і права соціально-економічні),
а з іншого – уникнути зайвої формалізації, зведення до глобального знаменника
тих специфічних можливостей людини, котрі визнані суспільством, забезпечені
усім його суспільним ладом і визначаються специфічно-культурними (“інтимними”)
особливостями життєдіяльності соціуму, що склалися об’єктивно-історично.
Гадаємо, що ратифікація Україною Протоколу № 12 до Євроконвенції вимагатиме
значної “ревізії” українського законодавства. Оперативніcть такої роботи
сприятиме зменшенню кількості скарг українських громадян до Євросуду з прав
людини відповідно до положень саме цього Протоколу.
2.4.2. Закономірності становлення інституту прав людини у Європейському Союзі
Розглянемо деякі тенденції розвитку інституту прав людини у праві ЄС.
Актуальність такого дослідження випливає із факту визнання одним із
пріоритетних завдань державної політики України поступового створення умов для
набуття нею статусу асоційованого члена ЄС, зокрема наближення її законодавства
до стандартів цієї організації.
Задля розв’язання цього завдання в останні роки нашою державою вжито низку
вагомих організаційно-правових заходів. Серед них нагадаємо прийняття
Президентом України указів “Про затвердження стратегії інтеграції України до
ЄС” від 11 червня 1998 р., “Про Програму інтеграції України до ЄС” від 14
вересня 2000р., Кабінетом Міністрів України постанов “Про запровадження
механізму адаптації законодавства України до законодавства ЄС” в
- Київ+380960830922